Монастирський Святотроїцький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський єпископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев'янi келiї братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду — i українцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змiїлася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери… I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви.
Краєвид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi — i все це десь на обрiї зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напоєному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти її й понести в бурю боротьби.
Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами України в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православної вiри й руської народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу.
Серед братiї Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережної України, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправної маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любовi до змученої батькiвщини й ненавистi до її ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братiї захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений iєромонах отець Єлпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека — рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим своїм знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря.
Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення її, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Україну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв'язок з Переяславською єпархiєю, а через неї i з найсвятiшим синодом: тiльки в єдиновiрнiй Росiї вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до своїх нещасних спiввiтчизникiв.
