Запрошенi боязко ввiйшли до свiтлицi й, перехрестившись, спинилися пiвколом бiля дверей. Перед їхнiми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсiм спокiйне; якась невиразна усмiшка блукала коло зiмкнутих уст; напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що ввiйшли. В головах отця Їларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву.
— Нашого молiльника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас… Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю.
Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i безнадiйно посхиляли на груди голови. Тяжке зiтхання повисло безсилим стогоном у низькiй i похмурiй свiтлицi.
— Як же їх щадити, наших мучителiв i катiв? — пролунав серед цiєї гнiтючої тишi якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивiться — це ж дiло їхнiх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто — вiн останнiй свiй шаг несе, останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого — iде, заступається… до диких звiрiв iде… i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тiльки зiтхаємо! — говорив збуджено й дедалi голоснiше Качур. — Стоїмо й зiтхаємо, — пiдвищив вiн голос, — а кати, глитаї бенкетують i смiються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цiєю святою страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика!
Слова Качура схвилювали всiх: багато хто плакав, але й зрошенi слiзьми очi загорялися мстивим, похмурим вогнем.
Умираючий чув цю надгробну промову, i вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвiтилася в старого усмiшка в пригаслих очах, а потiм по обличчю заходили якiсь тiнi. Помiтно було, що страдник силкувався зiбрати останнi, майже згаслi сили, щоб промовити прощальне слово.
— Сину мiй! — заговорив мiсцевий священик. — Не нам, грiшним, судити братiв своїх, не нам воздавати за дiяння їхнi. Є над усiма нами, вище за зорi небеснi, господь. 'Хiба може бути справедливий суд людський? Хiба серця нашi можуть бути сповненi милостi й любовi? Ось i тепер гонителiв наших обуяли темнi, нечистi сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка вiдходить вiд нас, грiховними помислами й бажаннями: вона вже вiдстраждала й, радiсна, прагне до джерела свiтла й джерела вiчної любовi.
Присоромленi словом свого улюбленого священика, присутнi ще нижче похилили чубатi голови; в тяжких зiтханнях їхнiх чулася марна туга, безпросвiтна журба.
Прiся, припавши до одвiрка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед i мiцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.
Умираючий розплющив широко очi, повiльно обвiв присутнiх поглядом i ворухнув рукою.
Усi затаїли подих, Сара пiдступила ще ближче, майже до самого полу.
I нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:
— Не вболiвайте, не тужiть за мною, любi мої… Я щасливий: у душi моїй немає нiкому докору… За вас вона молитиме бога любовi… i я вiрую… я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться пiд могутньою рукою. Простiть мене, якщо словом, чи дiлом, чи помислом… простiть! Тiльки себе жалiйте, а моїх мучителiв… Христос усiх прощав.
— Йому й вашому боговi вiрю я! — несподiвано скрикнула Сара, охоплена релiгiйним екстазом, зворушена до самозабуття. — Йому поклоняюся… До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, — святi, святi! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всiх, жалiти всiх, з усiма дiлитися останнiм, ви навчаєте прощати кривдникiв, ви молитесь за ворогiв… О, приймiть же мене на своє лоно! — I вона, обливаючись слiзьми, впала на колiна й притислася до руки вмираючого.
— Ти вiднайшла вже душею Христа, дочко моя, — сказав зворушений священик i поклав Сарi на голову свою руку. — Незабаром i церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серцi своєму i хай не оскудiє твоя вiра довiку!
Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останнє слово:
— Простiть, молiтеся…
— Одходить, — сказав священик i почав тихо молитися. Усi мовчки стали навколiшки…
У той час, коли на Правобережнiй Українi напружувалась у всiх верствах суспiльства життєва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й пороху, в той самий час на лiвому березi Днiпра було цiлком спокiйно. Звичайно, внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й того самого народу не переривався, традицiйне прагнення до возз'єднання братiв зростало, та проте зовнiшнє спiлкування було послаблене.
