Заборона польської Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцiї, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втiкачi проривалися й розповiдали про страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв i про зусилля всiх католикiв та єзуїтiв придушити й зовсiм знищити православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх — i шляхту, i козакiв, i поспiльство, — всi вони, спiвчуваючи горю й бiдi братiв, потiшали їх надiєю, що цариця захистить вiру i їх, скривджених, вiзьме пiд свою опiку; сподiванки цi, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичнiй формi до лiсiв i байракiв, де ховалися месники за вiкову образу й кривду.
Київ, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйської iмперiї, з невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до своєї метрополiї. Щоправда, вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих ударiв грому, але безпосередньої участi в подiях, якi грiзно насувалися, не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.
За Печерами, на вiдстанi п'яти-шести верст за течiєю Днiпра, на правому високому березi його темнiв кошлатими деревами непрохiдний лiс; меж його не було видно, вiн то пiдiймався зеленими схилами, наче висока стiна, то спускався м'якими хвилями в широкi й глибокi улоговини й, розширюючись, захоплюючи пiвобрiю, бiг у далечiнь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нинi стоїть Китаївська пустинь, а до князя Володимира було сторожове укрiплення Китайгород, тут у тi часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будiвлями й десятком хат.
Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав iз зеленi саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, пiдтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привiтно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою пiдiймався лiс. На фонi цiєї темної зеленi блищали позолоченi банi монастиря й вiдбивалися перекинутими в ставку. Лiворуч видно було синю, з срiблистими переливами стрiчку Днiпра, за якою розстилалася безмежна рiвнина Лiвобережної України, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорiй далинi, виступали з мли ясними хмарами силуети приднiпровських гiр. Взагалi краєвид був i розгонистий, i привiльний, i сповнений невимовного чару. Повiтря, пом'якшене великою кiлькiстю води й напоєне ароматами лук i лiсiв, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвiдувач не мiг надихатися ним i п'янiв вiд достатку кисню й пахощiв. Тiльки пересиченi груди й стомлене око могли бути байдужi до такої благодатi. У тi часи Китаївськi пущi зливалися з лiсами, якi тяглися за Василькiв до Таращi й Сквири, i були прекрасним шляхом утiкачам до Києва, а звiдти й на лiвий берег Днiпра; крiм того, по тих лiсах знаходили притулок i борцi за волю, гайдамаки, котрi орлами налiтали на панськi маєтки й замки, щоб поквитатися з своїми гнобителями, а тому панам i економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих i диких лiсiв: такi необачнi поселенцi щохвилини могли чекати непроханих i несподiваних гостей, одвiдини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такi мiркування й оселився пiд лiсом, за двi милi вiд польського кордону. Правда, вiн, бувши православним i пiдданцем Росiйської держави, мiг розраховувати, що гнанi поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод i нужда могли завжди штовхнути втiкачiв на звичайний грабунок i розбiй, тим паче, що сам хутiр не мав нiякого захисту й укрiплень, за винятком частоколу, що його оточував.
З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочцi на час його вiдсутностi виїжджати до одного з їхнiх заднiпровських маєткiв, але Дарина завжди вiдмовлялася й заспокоювала батька тим, що пiд охороною святої обителi вона буде в цiлковитiй безпецi. Та й чого їй було боятися? Лiсових гостей вона жалiла, допомагала їм i давала притулок, а їхньому протесту спiвчувала всiм серцем: душа її горiла високою любов'ю до рiдного народу. Чутку про добродiйну панну Дарину лiсовi блукачi передавали з уст в уста, й популярнiсть її росла й перебiгала з одного лiсистого терену на iнший, проникаючи до потаємних ям i яруг. Зрештою, цi небезпечнi для кожного мешканцi нетрищ були панночцi вiрнi й вiдданi слуги, найкращi охоронцi її спокою.
