Ці слова звучали в моїй голові зараз, коли я переглядав роздруківки, акуратно поміщені в пластикові чохли та вкладені в швидкозшивачі, прикрашені "курячою лапкою" хіпі-пацифістів. У них містилися рішення судів нижчої інстанції штату Малопольща, які засуджують "пана Титуса Доманського до суспільної праці" в одному з краківських хоспісів. Серед цих документів я знайшов фотографію довговолосого хлопця, який погрожує комусь кулаком. Я відкрив галерею свого "мунчайлда". Так, це був жилець цієї квартири, тільки набагато молодший.
Час минав непомітно. Я давно помітив, що – всупереч тому, що стверджували мої колеги-поліцейські та що прийнято думкою загалу – він ніколи для мене не тягнувся, коли я витрачав його на професійну діяльність. Я міг цілий день сидіти в машині й дивитися на двері якоїсь огорожі, звідки мав вийти, але годинами не з’являвся, якийсь чоловік, по сліду якого я йшов. Інші мої колеги вмирали від нудьги, але я насолоджувався кожною хвилиною. Вони називали це терпінням, а я називав це спокійним прийняттям усіх можливостей, які приготувала мені доля.
Так було і зараз. Я глянув на годинник. Перша година дня. Мої пошуки та прибирання зайняли майже п’ять годин. І вони закінчилися провалом. Я обшукав увесь будинок і досі не мав уявлення, які "найважливіші та компрометуючі матеріали" були "під пильним оком мамусі".
І раптом мене осяяло. Лише постійне відволікання, викликане вимушеним безсонням, могло пояснити, чому ця ідея не спала мені на думку раніше.
Я кинувся до найбільшого портрета літньої поважної жінки й легенько торкнувся його. Насправді це був монітор з плоским екраном, а фотографія пані Беати Доманської була шпалерами на ньому. Так, це зображення виявилося висячим планшетом без доступу до Інтернету. А головне, паролем було ім’я матері терапевта та трохи змінений рік її народження. Дрібна міра безпеки – навіть для такого любителя, як я.
Я приклав кубик, який мені дав Скриптор, до вуха. Йонаш негайно відгукнувся. Він пояснив мені, як перенести файли з планшета в пам'ять телефону. Це була дитяча гра і тривала рівно три хвилини двадцять дві секунди. Потім я повісив портрет на місце.
Коли о пів на першу я виходив із квартири Титуса Доманського на вулиці Посельській, мені здалося, що всі десять маминих облич дивляться на мене розлючено.
***
Пополудні того теплого листопадового дня я стояв на балконі своєї квартири на п’ятнадцятому поверсі у Вроцлаві на Грюнвальдській площі і спостерігав за рядами автонів, що тихо рухалися в бік кільцевої розв’язки Рейгана.
Я подумки складав зміст звіту, який мав записати найбезпечнішим способом – просто написати від руки – і передати завтра найнадійнішим способом, тобто в руки Скрипторові.
Я зайшов в квартиру і радісно розгорнув блокнот. У ньому були гладкі розліновані сторінки. Вони нагадували благородний матеріал елегантної сорочки в тонку смужку. Я відчув їх запах. Від них пахло нагрітою на сонці деревиною. Як в'язки зрубаних сосен у великопольському лісі. Знаменита ютландська фабрика Rødgran, яка виробляє розкішні канцелярські товари на замовлення, наповнила їх ароматами за смаком і замовленням. Хотілося відчути запах великопольського лісу.
Я взяв в руку прозору ручку. У цьому блокноті, цією ручкою й цим чорнилом, що виділяє вишуканий аромат сигар, я хотів записати свої поліцейські мемуари. Нехай цей звіт про візит до дому Доманського стане належним початком використання нових матеріалів для письма. Він того вартий. Ось і він.