— Річ у тому, — сказав Ченґ, нахилившись ближче, — що наша компанія зараз відкриває кілька нових закладів у нашому штаті, ми якраз отримуємо на них ліцензії. Але один із конкурентів вставляє нам палиці в колеса, висуваючи необґрунтовані скарги. Не щодо рівня догляду за пацієнтами, — швидко додав він, — щодо того, ніби ми нечесно занижуємо ціни, намагаючись викинути своїх конкурентів із бізнесу.
Лів ніяк не могла второпати, куди він хилить.
— До губернатора Тернера нам не вдалося достукатися, а от віце-губернатор — він же родом з Адейра, як вам відомо, — завжди виявляв принаймні бажання нас вислухати. Але у нього були зв’язані руки.
Ченґ засовався на стільці:
— Ви, напевно, вже чули, що…
— Що Ной Браун незабаром займе місце Тернера, — закінчила за нього фразу Лів. Ось у чому річ.
Ченґ кивнув.
— Наскільки мені відомо, ви з ним у школі близько дружили і, можливо, ще й досі якось спілкуєтеся…
Насуплений погляд Лів із Ченґа перемістився на сестру, але та на неї навіть не глянула. Нарешті вона здалася і попри власне бажання відповіла:
— Кажіть, що я маю зробити.
Незважаючи на пізню вечірню годину, фоє Державного департаменту кипіло від народу. Чоловіки й жінки у ділових костюмах стояли у довгій черзі до столика сек’юриті, розташованого в центрі холу. Увесь периметр фоє прикрашали державні прапори з цілого світу. Келлер здалося, що вона бачила кореспондентку з національного каналу новин, білявку у великих сонцезахисних окулярах, як та виходила з будинку в супроводі свити.
Пройшовши контроль безпеки, Келлер та Стен піднялися на п’ятий поверх. На відміну від суперсучасного фоє, де кругом скло і сталь, тут панувала атмосфера традиційного закритого клубу. Портрети на стінах, важкі килими на підлозі, темне дерево. Перш ніж ступити до внутрішніх офісів, довелося пройти ще один пост сек’юриті, де їм видали маленький ключик із пластиковим брелком, на якому зазначався номер. Охоронець провів їх до кабінету з дерев’яними панелями на стінах, у яких було влаштовано численні шухлядки з замковими щілинами.
— Будь ласка, залиште свої мобільні тут, — сказав охоронець. Наявність зброї у них не перевіряли. Тільки реальну загрозу для безпеки — мобільні телефони.
Браян Кук теж був немаленького зросту. «Господи помилуй!» — подумалося Келлер. Та Кук, на відміну від масивного заступника голови ФБР, мав жилаве й атлетичне тіло і вимову вихідця із Середнього Заходу.
Коли з привітаннями та вступною частиною було покінчено, Стен промовив:
— Дякуємо, що знайшли час прийняти нас на хвилинку.
— Дарма, — відповів Кук, вказавши їм на стільці перед робочим столом. Келлер подумала, що як для такого великого цабе в Держдепартаменті його кабінет був замалим.
— ДеМартіні сказав, що вам потрібна допомога з одним із наших консульств?
Келлер коротко розповіла йому про смерть Пайнів.
— Я не знайомився із документами із цієї справи, але бачив статтю у «Таймс». Яка трагедія! Така чудова родина. Я так розумію, наші люди не надають вам того, що вам потрібно?
— Я впевнена, що вони там завалені роботою, але нам таки потрібна підтримка консульського персоналу на місці, — тактовно відповіла Келлер. — Мет Пайн, єдиний син, який залишився живим, зараз у Мексиці. Передбачалося, що службовець із консульства зустріне його в аеропорту, щоб відвезти до Тулума і допомогти владнати усі формальності з місцевою владою, але він так і не з’явився. І не відповідає на мої повідомлення.
— Так, до якого консульства належить у нас Тулум? — промовив Кук, звертаючись швидше до самого себе, аніж до Келлер та Стена. Не підводячись із офісного крісла на коліщатах, він під’їхав ближче до столу і заклацав по клавіатурі комп’ютера. Втупився у монітор. — Це в муніципалітеті Мерида. Там справді роботи по горло. Канкун, Косумель, Плая-дель-Кармен, Тулум. Як звати службовця консульства?
— Ґілберт Фостер, — сказала Келлер, почуваючись майже винною в тому, що бідолашному Фостеру зараз перепаде на горіхи.
— Мені треба зробити пару дзвінків. Зараз ми все владнаємо.
— Нам краще вийти? — запитав Стен, вказуючи на двері.
— Не треба. Це займе хвилинку.
Протягом наступної чверті години Келлер та Стен обговорювали зустріч із дирекцією компанії «Марконі» наступного ранку. Келлер зовсім не тішила думка про перший контакт із нею без належної підготовки. Такі допити та розслідування з наскоку не робляться. Тут на самих інтуїції та досвіді далеко не поїдеш.
Стен терпляче слухав, співчутливо кивав і примовляв:
— Згоден. Але інакше ніяк. — Це було одним із його улюблених висловів.
— Уже сам факт домовленості про зустріч може їх насторожити, — не здавалася Келлер, — і тоді вони почнуть знищувати докази.
— Ні, якщо відразу заговорити про Евана Пайна. Стандартний збір інформації щодо смерті колишнього співробітника, який помер за кордоном. І не попереджуйте їх про свій візит, прийдіть, і все.
На перший погляд усе логічно.
— І я так зрозумів із ваших слів, що у нас уже є матеріал на «Марконі»? — додав Стен.
— Так, але…
— Але що? Ми не можемо дозволити собі викликати параліч аналізу.
