Останній страх полностью

— Добре, що ще у нас є? — запитав Боб.

— Під час перебування родини в Мексиці Меґі надіслала братові фото. На перший погляд — із зображенням батька. Але я його збільшила, і сьогодні Мет помітив на ньому важливу деталь. На задньому плані він побачив дівчину, яка намагалася його споїти і підставити.

— Та невже? — перепитав Боб. — То дочка сфотографувала її ще до того?

— Дивно, правда?

— Доведеться тобі з цим розібратися.

— Що я і роблю. Дала завдання своїм у Мексиці, щоб знайшли цю жінку. Але є ще дещо. На тому знімку видно ще й часткове зображення чоловіка, який підходить до опису того, хто намагався вбити Мета в Нью-Йорку, штовхнувши його на дорогу.

— Ти жартуєш? Сестра зняла на фото двох осіб, одна з яких підставила хлопця в Мексиці, а друга штовхнула його під машину? Тобто…

— Тобто що? — перепитала Келлер.

— Чому б це? Де тут собака заритий? — запитав Боб.

— Мобільний, — промовила Келлер. — Думаю, їм був потрібен мобільний Мета, тому що він отримав їхнє фото від Меґі. Усі телефони й комп’ютери решти членів родини вичистили, усю інформацію видалили.

— Тобто це робота професіонала? На кшталт найнятого кілера? — Боб розхвилювався. Він полюбляв дивитися телевізійні шоу про ФБР, що не мали нічого спільного з буднями Келлер.

— Якраз це я і збираюся встановити.

— Тобі подобається працювати з документами, — сказав Боб, — от і подумай: що ти могла пропустити? Де ти ще не дивилася?

Келлер гарячково обдумувала. У неї є команда, яка потіє над звітами щодо «Марконі», отриманими в Чикаго. У неї були дані від комп’ютерників про того, хто надіслав Меґі відео з вечірки, експертний відділ з фейс-аналізу для обробки фото, що Меґі надіслала Мету, і AV-спеціаліст, який умів збільшувати відео й фотознімки.

— Дані з авіакомпанії, — промовила Келлер, — мені потрібні звіти про рейси. Якщо той тип побував у Мексиці, а звідти подався до Нью-Йорка, то я могла б ідентифікувати його шляхом перехресної перевірки даних рейсів. Але без імені це все одно що шукати голку в копиці сіна. Знаєш, скільки народу щодня летить до Канкуна?

— Ні, а ще я не знаю, скільки банківських переказів робиться звідти щодня. Але підозрюю, що таким чином набагато легше ловити поганців, аніж через дані рейсів.

Треба більше вірити у власні здібності й сили! І Боб таки мав рацію. Якщо той тип із заячою губою побував у Мексиці разом із Пайнами, потім вилетів до Нью-Йорка, а згодом вирушив за Метом до Тулума, це значно звузить поле пошуку. Можливо — тільки можливо! — у неї з’явилася зачіпка.

Боб голосно зітхнув їй прямо в слухавку.

— Що таке?

— Я тут подумав… Меґі Пайн, їй було лише сімнадцять. А її прийняли до університету. Вона самостійно вела розслідування, відшукувала злочинців у Мексиці, зуміла зробити їхнє фото. Просто неймовірна, правда? Ще під час навчання у середній школі її ніщо не могло зупинити. Який сором!

— Я знаю.

— Саме тому я вважаю, що їй пощастило, що її справу доручили тобі.

— Я в цьому не впевнена.

— Навіть не сумнівайся! Ти теж просто неймовірна. Інакше як би так сталося, що на тебе вдома чекає таке щастячко, як я?

— Мені треба лягати спати. Я подзвоню тобі завтра після похорону, безсоньку.

— Добре-добре, Федералко, вже відв’янув.

Мет загнав старенький автомобіль діда на майданчик для паркування перед мотелем «Адейр». Цього вечора там було значно більше транспорту, аніж звичайно, через численні мікроавтобуси телекомпаній та машини з номерами з інших штатів. «Он скільки вороння злетілося на похорон!» — подумав Мет. Він побачив Калу перед дверима своєї кімнати. На ній були джинси і зав’язана на вузол сорочка, що відкривала її спокусливий животик з пірсингом.

Вона обійшла навколо довгого дідового автомобіля, зацікавлено оглядаючи його покриті дерев’яними панелями боки.

— Гарна тачка, — сказала Кала, перекинувши через плече пасок безпеки.

— Дідова. Здається, він купив її, ще коли моя мати була маленькою.

— Як він? — поцікавилася Кала.

— Не дуже. Кажуть, що в нього трапляються хвилинні просвітління розуму. Але я їх не помітив.

— Мені дуже шкода. — Кала поклала руку йому на плече і легенько потиснула.

— Нічого. — Мет згадав слова Сінді. Усе, що залишилося від його родини, — брат за ґратами, буркотлива тітка і дід, який його не впізнавав.

— Я помираю з голоду, — заявила Кала.

— А я казав тобі, щоб їхала разом з іншими до Лінкольна, — відповів Мет.

У Ґанеша з друзями почався сплеск підвищеної дратівливості через відрізаність від цивілізації. Він надіслав Метові повідомлення, що їм неодмінно треба до справжнього ресторану і до справжнього бару, і краще до таких, щоб без бур’янів перед порогом і обкурених йолопів, які хочуть їх порішити. Дуже мило з боку Кали, що вона зосталася. Не залишила Мета самого. Вона родом з провінційної Оклахоми, а тому толерантніше ставилася до маленьких містечок. Але навіть Калин погляд потухав від побаченого навколо. Коли поживеш у Ґрінвіч-Віллидж, назад повертатися вже важко. Через це кожен житель Нью-Йорка з таким гонором поглядав на приїжджих.