– Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.
«Підла шльондра, – подумав Сильвестр раптом. – Моя дружина – підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».
– Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, – сказав він. – І ті, які я відкладав на захист докторської дисертації.
– Який ти щедрий, – Ліда цього разу не побажала приховати своєї іронії. – До того ж у мене передчуття, – продовжила Ліда уже без іронії, – що ти повернешся. Не витримаєш там, як би ти не кохав свою колишню однокласницю. («Я її й не кохаю», – подумав Сильвестр.) Те життя не для тебе. Ти не зможеш себе переробити. («Тут ти, певне, маєш рацію», – подумав Сильвестр.) Якщо ти повернешся, зможеш жити у цьому домі. У цій квартирі.
– А ти далі гулятимеш зі своїм олігархом, авжеж?
– Можливо, я до того часу нагуляюся.
Тут Сильвестр голосно засміявся.
– Замовкни, – сказала Ліда. – Так і буде.
– Що ти нагуляєшся?
– Взагалі так і буде.
– Що взагалі?
– Йди вже, будь ласка, – сказала вона.
У цій історії, в цій розмові, яка видалася Сильвестрові абсурдною і неймовірною, наче зі сну, але таки була, була, була, була, знаходилися, пульсували дві протилежні речі – правда і неправда, два продовження, що випливали з них. Правда полягала в тому, що Сильвестрові не хотілося, аж ніяк не хотілося їхати в те село, що в нього на душі шкребли коти, що він кохав Ліду. Він пригадував великий дім з шести кімнат, неймовірно величезне подвір’я, трактори і комбайн, які чекали на його руки, металеві монстри, готові його поглинути. Дім і подвір’я охороняла також величезна німецька вівчарка, і однієї ночі Сильвестр уявив себе з ошийником на шиї, ошийник ковзався по дроті, який обплутувався довкола подвір’я, довкола села, довкола все більшого й більшого простору, а може, й усієї планети. Він бігав і гавкав, тисячі людей проходили мимо подвір’я планети, а потім розчинялися в густій непроглядній темряві. Потім з хати виходила Ніна, гладила його по шерсті (у мене виросла шерсть, дивувався песСильвестр), казала, який він гарний і сумлінний песик. І як добре охороняє дім.
«Я можу порятуватися від усього цього», – подумав Сильвестр.
І зрозумів, що не зможе. Час, що виростав із його свідомості, час, який спочатку мав розмір у триста шістдесят п’ять днів, потім у триста шістдесят, триста п’ятдесят, триста двадцять, триста, двісті, сто, п’ятдесят, – збрижився, звузився, став вузенькою стежкою його долі.
Він зателефонував лише раз – на сороковий день по смерті Георгія. Ніна сказала, що почувається нормально. Що село їхнє вже засипало снігом. Вчора вони розчищали могилу, завтра йдуть до лісу заготовляти дрова. Чи міг він запропонувати вже тоді якусь допомогу? Міг, але язик наче приріс до піднебіння.
Та після тієї розмови час продовжував свій нестримний біг. Він був невблаганним, цей час. Він був його братом і жорстоким володарем, цей неспинний час.
Ніна Кримащук прийшла вчитися до їхньої школи і класу, коли Сильвестр закінчував восьмий клас. Її мати вийшла заміж в інший район, та згодом розлучилася і з двома дітьми повернулася у Вербку. Ніна була вродливою (чого вартували сині з поволокою очі), мала точену фігурку, гострий язичок і не менш гострий розум. Притому вчилася вона однаково на «відмінно» з усіх предметів – їй однаково добре й легко давався й аналіз літературних творів, і задачі з алгебри, в той час як Сильвестр точних наук не любив і «витягував» їх за рахунок гарної пам’яті. Мріяла вона бути, як і мати, вчителькою, правда, мама її була вчителькою молодших класів, а Ніна заявляла, що буде або математичкою, або філологинею. Сильвестр взявся схиляти її на свій бік, що й привело в десятому до спільного рішення вступати на філфак.
Щодо Сильвестра, то вже восени першого спільного року навчання він відчув, що закохався, як кажуть, по самісінькі вуха. Любов ця не була взаємною.
