– Так, – сказав Геннадій, а може, лже-Геннадій. – Не лякайтеся, будь ласка. Це в нього така нав’язлива ідея. І перешкодити йому не зможе ніхто.
– Я гадала…
– Ви гадали, я вас наймаю, аби ви переконали його не стрілятися? Ні, шановна пані, чи, вибачте, панночко, це, як я зрозумів, даремна справа. Та й ви тільки його налякаєте. Боюся, він тоді проникне на острів іншого разу.
– А якщо… Хіба не можна забрати човна?
– Можна, – Геннадій посміхнувся, вперше за час розмови. – Авжеж, можна. Тільки тоді він збудує пліт чи привезе човна з собою. Або спробує до острівця доплисти. Такі справи, панночко.
Завдання Світлані давалося дивне – спробувати затримати того типа хоча б на день. А ще краще – на ніч. Розіграти із себе бідну та нещасну. Кого завгодно. Аби зрештою спокусити… Затягти в ліжко. В ліжко, в ліжко, не обурюйтеся так, панночко. Мусите це зробити, в цьому суть, сіль справи. Якщо хочете.
Завдання-мінімум, пояснив «клерк» Геннадій, – поспілкуватися. Два мінімуми – переспати. Максимум – аби він зробив дитину. Сидітьсидіть, не кидайтеся.
Світлана, що було вже рвонулася з місця, опустилася на стілець. На зміну гніву прийшов сміх.
– Та ви мене розігруєте, – збагнула нарешті Світлана.
Ні, сказав Геннадій, аж ніяк. Він тут в ролі швидше посередника. Представляє приватне агентство. Його теж найняли. Хто – комерційна таємниця. Якщо вона згодна, завдаток відразу – сто доларів. Виконання умов перебування в хижці – ще триста доларів або гривневий еквівалент. Як уже панночка забажає. А от коли б їй вдалося завагітніти, пардон, він речі називатиме своїми іменами, – та виносити дитину, вона отримає як мінімум десять тисяч доларів плюс однокімнатну квартиру в цьому місті.
Світлана переконалася з виразу його обличчя – він не розігрує. Її втягнуто в якусь незрозумілу, дику авантюру. Ризикнути? Відмовитися? Але що їй дасть відмова?
– Можна подумати? – спитала вона.
– Ні, – відрізав Геннадій. – Якщо ви згодні – відразу проведемо інструктаж і виробимо стиль та обговоримо деталі вашої поведінки.
«Принаймні можна спробувати, – подумала Світлана. – Убити – не вб’ють, я їм справді, мабуть, потрібна. Та й чого варте моє життя і досі, і після сьогоднішнього дня? Але після тієї зустрічі, може, воно чогось і вартуватиме».
– Ви грали хоча б у шкільній художній самодіяльності? – спитав Геннадій.
– Ні, – чесно призналася Світлана. – Співала, правда.
– Співати не треба. Спробуємо дечого навчити, – сказав Геннадій.
Позаду лишилася ніч у хижці з дивною дівчиною, котра жила тут цілий місяць, втікаючи, як вона казала, від себе і від людей.
Позаду була довга бесіда, спочатку про те про се, потім ціла його лекція про поезію, сучасну літературу взагалі – єдине, про що він любив і вмів розмовляти. Вона слухала і мовби спала водночас. Сильвестр подумав, що добре було б записати те, що каже. Видати таку собі посмертну касету.
Сильвестр плив на старому розсохлому човні до острова посеред лісового озера.
Світлана плакала дорогою до села, де вона мала сісти (якщо встигне) на останній автобус.
– Я не хочу, щоб ти тут лишалася, – сказав цей чоловік.
Він мав дивне ім’я. Він мав добрі сірі очі. Мав рушницю, з якої повинен був застрелитися. Вона знала про те, але не посміла ні сказати, ні запитати.
«Може, я вже маю в собі його сім’я? – подумала Світлана. – Десять тисяч доларів, ой… Про що я думаю?»
Сильвестр гріб щосили, човен протікав, і дедалі більше, але до острова його мало вистачити. Нехай човен потім затоне, й на острів ніхто не добереться після нього.
Неподалік острова він подумав, що роман, якого вже ніколи не напише (лишилися так, фрагменти, осколки задуму, невідомо, чи їх взагалі не викинуть), роман варто було б писати від першої особи. Ще оригінальніше.
Я приплив на острів і застрелився.
Я приплив на острів посеред лісового озера, припнув до берега човна, дістав з човна рушницю і застрелився.
Йому захотілося щосили гукнути до дівчини, яку відіслав у село.
«Вернися», – подумки гукнув він.
Він хоче порятунку. Від неї.
Продовжував гребти. Над озером сідало сонце.
«Дешевий фарс, – подумав Сильвестр. – Дешевий, але куля в рушниці справжня».
Я приплив на острів, людина без мети, яку сам у себе вкрав, без майбутнього, поза грою, яка закінчилася.
Він думав доволі холоднокровно. Це тішило. Це лякало. Він гріб і ціпенів від страху. Руки його терпли. Ноги вже стояли у воді, що закривала дно човна. Острів наближався. Текст ненаписаного роману скорочувався, як шагренева шкіра. Втім, він сам здавався собі шкірою.
Шкіра стискалася до розміру одного року, потім одного місяця, потім одного тижня, одного дня, далі однієї години, ще далі – одного кроку, нарешті – однієї думки.
