Рік – він тривав нескінченно довго і промчав, наче баский кінь. То був рік жахливого виклику, коли жінка, яка вочевидь його не кохала, ніколи не кохала, і яку вже давно не любив і він, кликала його до себе. У цьому поклику було щось нелюдське, таке, що ворушилося гаддям на дні глибокої темної ущелини, чекаючи, що туди врешті-решт впаде здобич. Але ще раніше до ущелини прилітав птах і кожного дня вихоплював із страшного, темного, шиплячого клубка по одній змії. Він піднімався високо над ущелиною, над горами і там заковтував свою жертву. На тому ж місці, де далі лежала змія, починали пробиватися ще кволі стебельця трави.
«Я був тим птахом чи мої почуття?» – спитав якось себе Сильвестр.
Він написав новелу про птаха, що прилітає до ущелини і їсть змій, але новела закінчувалася, по суті, нічим. Коли була знищена остання змія і в ущелині зазеленіла трава, він спитав себе, звідки в ущелині взагалі взялася трава?
«І що далі?» – спитав він себе.
«Нічого», – відповів.
«Нічого», – то було найбільш необхідне слово.
Нічого і ніде.5 Нездатність відповідати і промовляти.
Нічого. Нічого. Нічого.
Рік спливав, треба було їхати в Гаївці, до Ніни, треба було розпочинати нове життя, те життя, де йому не було місця, як чужакові, котрий нічого не вмів і не тямив у такому житті.
«Може, Ніна якраз і є тим птахом? – подумав раптом він. – Але якщо так, то хто ж тоді змія чи змії? Невже моя душа, моя суть? Мені страшно, і мій страх виростає із страху змії, яку піднімають над ущелиною, яка летить у ще більше провалля, бо хіба небо над нею – це не те ж саме провалля, ще бездонніше, насправді бездонніше?»
Десь посередині того року, коли опір його став слабшати, коли він відчув, що написана новела – це притча про те, що в цьому житті немає сенсу, окрім самого плину життя, бо змії на дні ущелини або поздихали б із голоду, або пожерли б одна одну, він вперше подумав про те, що ж скаже Ліді.
Найбільше він боявся її запитання: «Ти її любиш?» Але якщо він скаже правду – не кохає, Ліда повинна була спитати: «То чого ж ти їдеш до неї, чому кидаєш мене?» Він не мав що сказати. Хіба про те, що давню війну мусив виграти, і його перемогою міг бути тільки цей приїзд, це рішення.
Якось він подумав, що задає, весь цей час задає Ніні запитання: «Навіщо?»
І що вона йому відповідає: «Хіба я тобі не пояснила все?»
Пояснення було в кожному її слові, сказаному тоді, восени, ось що він зрозумів.
Рік біг йому назустріч, а коли він стиснувся до розмірів місяця, Сильвестр сказав Ліді, що мусить її покинути, що він їде в село до своєї колишньої однокласниці, щоб стати її чоловіком.
– В село? – у зіницях Ліди міг би вміститися цілий Всесвіт. – Ти хочеш сказати… Як це зрозуміти?
– Я вже подав заяву на звільнення з докторантури, – збрехав він. – Я справді вирішив змінити своє життя.
– Ти кидаєш університет?
– Так. Кидаю все. Буду фермером. Господарем.
– Ти будеш фермером?
Ліда надто добре знала його, щоб повірити у це. Вона не могла уявити людини, яка менше пристосована до сільського життя, ніж її чоловік – філолог, дослідник літератури, книжник, який хоч і народився також у селі й щороку приїжджав допомагати родичам садити й копати картоплю, але, крім цього, геть нічого не вмів робити. Не вмів, і все, як казали у його ж родині, вродився безруким.
– Славику, ти зняв з моєї душі страшенний тягар, – вимовила далі Ліда. – Я дуже вдячна тобі.
– Вдячна?
– Так, бо я не знала, як тобі сказати…
– Сказати – що?
– Що в мене є інший чоловік.
– У тебе… У тебе є інший чоловік?
– Так.
– І давно?
– Вже… – вона затнулася, – більше року. Майже півтора.
Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.
Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення? Він… він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.
Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.
Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.
– Як добре все вийшло, правда? – вимовила тихо.
Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.
Сильвестр взяв її руку й поцілував.
– Пробач, – сказав.
– За віщо ти вибачаєшся? – здивувалася Ліда. – Ми обоє не винні.
– Не винні?
– Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.
Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.
– Хто він? Той… твій чоловік?
– Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.
– Добре.
Так, він навіщось сказав – добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.
Радів? «Наче справді радію», – подумалось йому.
– Я приїжджатиму, – сказав він.
– Навіщо?
– До Віти і Віки.
– До Віти і Віки?
– Я їм допомагатиму, коли виростуть, – сказав він.
– Звичайно, – легко згодилася Ліда.
– Ти житимеш тут?
– Так, – сказала Ліда.
– Він переїде сюди?
