Опинившись завдяки Ніні в гурті чи товаристві Князя, він дуже швидко збайдужів до цих щотижневих, а то й два-три рази на тиждень посиденьок, коли підлітки пили вино, обнімалися, танцювали, слухали напівзаборонену тоді музику. В інституті його не цікавили вечори, дискотеки і диспути. Все це, на його думку, було тією чи іншою мірою убиванням часу. Способом показати себе, завести нові знайомства. Він не мав у цьому потреби. Почувався людиною в темній кімнаті, до того ж із зав’язаними очима, котра має навпомацки знайти вихід. Він десь є, той вихід, але де? Стомлюючись його шукати, він спинявся і бурмотів якісь слова. Ці слова складалися у вірші, поеми, новели, повісті, романи. Тобто речі, вже кимсь до нього вигадані. Він їх визбирував, сортував, складав докупи, творив свою мозаїку, котра називалася аналізом. Так, він умів аналізувати, але швидше це можна назвати вмінням гратися зі словами. Переставляти їх у такій послідовності, щоб наче аналіз був і його не було. Іноді з’являлося, наростало бажання написати замість чергової рецензії, статті, есе, дослідження одне-єдине слово. Те слово мало бути: «вигадка». Або «втеча». Або «вигадка-втеча».
Якось він подумав, що вигадкою є сам. Не реальним, а таким, що існує в чиїйсь уяві. Що той, в чиїй уяві він існує, тішиться з того, що така-то істота на ім’я Сильвестр насправді існує лише в уяві. Це навіть не Бог, а жива земна істота. Людина або, може, навіть бджола чи равлик. Коли ж він подумав, чи не збожеволів бува, то тільки сумовито посміхнувся. Йому б хотілося навіть потьмарення свідомості, аби світ, в якому він наче не був реальністю, перестав для нього самого існувати.
Він утік, тоді ще тимчасово, від цього світу на малесенький безлюдний острів посеред лісового озера. Але від того нічого у цьому світі не змінилося. Цієї втечі ніхто не помітив. Ліда десь там знала, що він поїхав у відрядження наглядати за практикантами (хоча які практиканти о цій порі?), тому й чекала, що він повернеться. Колеги по кафедрі знали, що він десь там збирає матеріали для статті, яка потрібна для вступу в докторантуру. Хоча в цей час його відсутності вони напевне займалися своїми справами – читали лекції, пили каву, вино, горілку чи коньяк, когось обговорювали, хтось стосовно когось інтригував, хтось із кимсь таємно зустрічався. Тобто життя тривало й без такої слабкої ланки, якою був він, Сильвестр. Ліда десь там сумувала, чекала, а втім, могла його й зраджувати. Що, зрештою, було нереально, але цілком припустимо теоретично. Так він думав і розумів, що й тут в чомусь намагається виправдати себе.
«Чого я хочу?» – подумав тоді Сильвестр і не знайшов відповіді на це запитання.
Він сидів довго, аж поки не відчув, що починає мерзнути – надворі вже стояла осінь. Хотів назбирати сушняку, який напевне мав бути на цьому острівці, вже піднявся було, але згадав, що у нього ж нема сірників. І тоді зрозумів, що пора сідати у човна.
Нічого цього Ліда не відала. Сильвестр не розповів їй про цей острів. Вона стояла тепер на кухні і дедалі більше відчувала, як боїться тієї миті, коли прокинеться загадкова жінка, що спить у її кімнаті. Найгірше – вона боїться її запитати: хто ж та жінка насправді?
Вдруге Сильвестр Васильчук побачив Ніниного чоловіка у себе на кафедрі. Спершу й не впізнав, коли той переступив поріг кабінету. Високий дужий чоловік зніяковіло простяг йому конверта.
– Ось, Ніна просила передати.
– Ніна?
– Так. Я ж Нінин чоловік.
Сильвестр пригадав ту першу зустріч у селі, посеред вулиці, на свято Спаса. Запитав, як там вона, Ніна?
– А що, живемо потихеньку, – сказав Нінин чоловік. – Тількино посадили картоплю, трохи передихнути мона, поки строк огірків та капусти не підійшов. Та й буряки скоро тре буде сапати. В селі як у селі. Ніна казала – там фотка, може, вам згодиться.
Вже як цей чоловік, що явно почував себе не в своїй тарілці, вийшов, відмовившись від кави, запропонованої Сильвестром (та я, знаєте, не п’ю, серце трохи, особливо як за кермом, то воно вліяє), він відкрив конверта.
То було давнє фото, зроблене на другий день після випускного. Їх було семеро на фотографії, вже вчорашніх однокласників, вільних птахів. І в цій сімці посередині, звісно, Олег-Князь, поруч Ніна у білому своєму платтячку з відкритими плечима, а з іншого боку від Ніни він, Сильвестр. У тому новому, хоча й дешевому костюмі, якого, як потім розповіла сестра, змусила її з матір’ю перешити для брата і сина та ж Ніна. На ферму, виявляється, приходила…
То була одна-єдина фотографія, на якій він стояв поруч з Ніною. Була ще одна, де він і Ніна сиділи на лавочці біля школи, теж з однокласниками, але там він сидів скраєчку, між ними були Вітька Романів та Олька Рощук. До того ж та фотографія десь пропала в гуртожитку. Чимось когось привабила. Чого ж Ніна вирішила передати йому цю фотографію? Як спогад про себе? Про випускний? Чи давала знати, що вона їй непотрібна?
