Але Ніна не поїхала до Донецька. Куди вона поїхала, з’ясувалося через кілька тижнів. Вона здала документи до фінансово-економічного інституту зовсім в інше місто. Першою прислала листа Сильвестрові. В якому просила вибачення за свій вчинок. Бо якби не поїхала, то могла передумати. Вона тепер, після школи остаточно зрозуміла, що філологія не для неї. Так, вона знає літературу, поезію зокрема, і по-своєму любить їх. Але це та красивість, яка не є суттю її життя. Вона належить цьому життю й цьому світу (не ображайся, Сильво), тому вирішила стати економістом. Після інституту повернеться в своє село або поїде, куди пошлють. Колись зустріне людину з такими ж поглядами й народить йому купу дітей. Щонайменше п’ять. Пам’ятаєш, ми дивилися фільм і сміялися, коли одна дівчинка казала, що мріє народити двох дівчаток і двох хлопчиків? Я та дівчинка, Сильвестре. Тільки не з Москви, а з поліського села. Нас таких багато, і нічого з нами не зробиш. Ти можеш запитати – а як же Олег? Він хотів справді, щоб я поїхала з ним, він власник, Сильвестре, але я теж власниця. Бути офіцерською дружиною – не моя планида. Я зробила й так для нього, що могла. В тому числі гарну комсомольську характеристику для училища. Хоча, може, він її мав би й без мене.
Так писала ця сімнадцятирічна дівчина. «Що мені робити, як прогнати кохання?» – спитав себе Сильвестр, коли отримав цього листа. Він проганяв його, як міг. А коли стомився проганяти, склав спочатку подумки, а потім на папері довгого листа-освідчення. У відповідь Ніна прислала листа з подякою за добрі слова і написала, що він ще неодмінно зустріне своє щастя. І додала в кінці, що в неї є вже хлопець, нічим не гірший за Олега. Але це, швидше за все, буде лише її інститутським коханням. А може, й того меншим. «Ось така я, Сильво. Бувай, колись зустрінемось», – так закінчувався цей лист.
«Я помер», – подумав Сильвестр, коли закінчив читати того листа.
Образа стисла йому горло. Чомусь саме так здавалося – щось заважає говорити, бо начеб хочеться промовляти уголос, уголос, уго… Він був сам у кімнаті гуртожитку, хотів знайти якісь слова, він знаходив їх, це були слова про те, що насправді Ніна не така, що вона чогось не розуміє в житті, у людських стосунках, інакше б так його не ображала й не принижувала.
– Але у чому моє приниження? – вимовив нарешті уголос, як хотів. – Вона й так зробила для мене багато, – сказав після довгої мовчанки. – Багато, значно більше, ніж для цього ідіота-Князя.
Він розумів, що Олег-Князь – далеко не ідіот, що той мав право не любити уроків, навчання й захоплюватися зарубіжною музикою та висміювати радянську естраду, хоч у його смаках справді була дивна мішанина. А втім, ніякого смаку, за великим рахунком, не було. Накип, наносне, почуте, засвоєне. Так тоді казав собі Сильвестр, так переконував. І раптом зрозумів, що йому вже легше від того, що й Олега Ніна розлюбила (якщо кохала взагалі), що… що вони з Князем наче б рівні. Хай що там було в минулому.
Того вечора почалося повільне вмирання його почуттів. «Я егоїст, так любов не вмирає», – докоряв собі Сильвестр.
Зустрівшись із Ніною на зимових канікулах, він із зловтіхою подумав: «Симпатична дівчина, тільки й усього».
Хоча потім і були її листи, оті листи, де вона розповідала про всі свої любовні пригоди. Аж до найінтимніших подробиць, котрі оповідала своїй «подружці». Листи – їх було всього чотирнадцять, – на які Сильвестр жодного разу не відповів, а вона писала, писала, дедалі відвертіше, аж до непристойного опису, як кохалася з іншими (пробач, подружко, стояв припис).
«Чому вона це робить? – не раз питав себе Сильвестр. – Знущається? Здається – ні. Якщо знущається, то навіщо? Що стоїть за ними, цими листами? Вона хоче вбити мої почуття, не знаючи, що їх уже нема, чи щось інше?»
Відповіді теж не було. Як і бажання відповідати. Не раз давав слово, що не буде читати, і все ж читав. Хоч і наростало в душі щось схоже на огиду.
Ліда відчинила двері після довгого й наполегливого дзвінка й остовпіла. Перед нею стояла та сама жінка, котру вона зустріла в соборі й котра зникла на площі.
– Добрий вечір, – сказала ця жінка. – Чого ви так дивитеся? Я не привид і не фантом. Якщо не вірите, можете доторкнутися до моєї руки, зараз я її витягну з рукавички. Як бачите, рука тепла. Щоки, правда, холодні, й ніс також, як у доброго пса, але так і має бути, бо надворі таки доволі холодно. То ви мене впустите? Не бійтеся, я не прийшла вас грабувати. Грабувати жінку, яку покинув чоловік, фе. Навпаки, я принесла вам подарунки. Ваш улюблений горіховий торт і пляшку справжнього грузинського вина. То ви мене впустите?
Ліда її впустила. Зрештою, рука у цієї жінки була справді теплою і… людською. Від неї пахло затишком (Ліда чомусь так подумала) і гарними тонкими духами. Щока, до якої Ліда начеб мимоволі торкнулася, була прохолодною, як і мала бути у жінки, котра прийшла з осіннього вечора.
«Та й хіба мені в моєму становищі не все одно, що хто зі мною зробить?» – подумала Ліда.
