Жінка пройшла до кухні, але якось так обережно, наче ступала по льоду. Крихкому льоду, який несподівано заполонив квартиру. Лід захрускав під ногами, і стало холодно.
«Я чекаю весну, але навіщо?» – раптом подумала Ліда.
– Як вас звати? – спитала вона.
Вона зустрілася з позирком лагідних очей. А з очей повіяв тихий вітерець.
«Чи не гіпнотизує вона мене?» – думка з’явилася і, здавалося, кудись відпливла.
– Взагалі-то я колишній янгол, – жінка стояла зовсім поруч, і Ліді здалося на якусь мить, що то вона сама. – А оскільки я жінка – то колишня янголиця. Та простіше назвати мене просто Янголиця. А якщо хочете, то Янга або Яніна.
Яніна-Янголиця простягла Ліді руку. На руці була чорна ажурна рукавичка. Ліда поборола спокусу, що несподівано виникла, – припасти до пальців у тій рукавичці губами.
– Цей рік, а може, й два, а найдостовірніше – півтора, буде найважчим у житті Сильвестра, – сказала Яніна-Янголиця, коли вони вже сиділи за столом і випили по чарочці справді доброго вина.
– Я не хочу про нього говорити, – сказала Ліда.
– Насправді ви хочете говорити і чути, – сказала Янголиця. – А найбільше ви хочете почути те, що я вам скажу зараз.
І вона сказала, що Сильвестр поїхав до тієї жінки не тому, що кохає її. Він уже її давно не кохає. Чому ж тоді поїхав? – хочете запитати? Бачите, пропозиція (пропозиція, саме так) стати другим чоловіком була для Сильвестра несподіваною. Він навіть не міг повірити, що таке можливо. Вельми здивувався, адже справді – до чого найменше він підготовлений, так це до сільської праці, господарювання. Чому ж поїхав? Бо він, поперше, намагався дати якесь обґрунтування тому, що має відчуття. А подруге, він, не знайшовши цього обґрунтування, логічного пояснення, став дедалі більше сприймати це як виклик. Виклик йому, його долі не тільки з боку Ніни, а й самого життя. Того життя, якого він, за великим рахунком, не знав і не любив, від якого він утікав усі свої сорок два роки. Ну, можливо, не всі сорок два, а той час, відколи почав себе усвідомлювати. І зрозумів, що він чужий – у родині, серед ровесників у школі. Потім, коли це відчував у педінституті, зрештою, він обрав собі як об’єкт дослідження головне – поезію, тому що навіть проза, чужі вигадані тексти, які хоч якось там віддзеркалювали це життя, несли мовби якусь загрозу для Сильвестра. Для нього ж важливо було спри ймати не те, що ці прозові тексти відображають, і навіть не те, як вони це роблять, наскільки майстерно плететься мовне мереживо, а те, наскільки ці тексти самодостатні й відходять від цього життя, наскільки вони граються з цією мовою, набором літер і звуків, що складаються в слова, чужі реаліям, бруду цього життя.
Ось такий чоловік поїхав у поліське село Гаївці. Пожалійте його, пані Лідо. Він намагатиметься навчитися щось робити, освоювати трактора і комбайна, його руки з ніжними тонкими пальцями зашкарубнуть і пообдираються. Земля і гній ввійдуть в його життя ще більше, ніж поезії Антонича й Свідзінського. Він буде не хрущем, який живе на вишнях, як писав той же Антонич, а жуком-гнойовиком, котрий рештками свого знання поезії удобрює землю. Він намагатиметься полюбити чужих дітей, він, по суті, байдужий до людини як такої. Він вмиратиме од неможливості стати іншим і не зможе навіть померти, не те що переламати себе.
– Замовкніть, замовкніть, будь ласка, я прошу вас, – простогнала Ліда. – Ви не знаєте і не можете цього знати.
– Я знаю і ви знаєте, що я знаю, – Яніна налила ще вина собі й господині. – Ви вже вірите у мою реальність, а я таки реальна, то мусите повірити й моїм словам.
І далі, після невеличкої паузи, вона сказала, що Сильвестр приречений зазнати цієї поразки. Що Ніна, яка таки вірить, що він може стати іншим, у якої є потреба, щоб він став таким, як виправдання власного вибору долі, врешті-решт стомиться, не витримає і так само просто знайде іншого, справжнього господаря для своєї садиби, хазяйства.
І Сильвестр, покидаючи її, попросить тільки рушницю, яка належала покійному Ніниному чоловікові.
– Рушницю! – вигукнула Ліда.
– Передчуття вас не обдурює, – сказала Яніна. – Воно взагалі рідко обдурює таких жінок, як ми з вами. Але не бійтеся, він спочатку продасть цю рушницю, точніше – обміняє, а потім шукатиме її по всій області, бо той, у кого вона опиниться, відчуватиме незрозумілу тривогу і намагатиметься її позбутися. Та зрештою рушниця знову опиниться в руках вашого чоловіка, і він знайде їй логічне застосування…
– Ні! Ні! Чуєте, ні! – знову, тепер ще голосніше, закричала Ліда.
– Цього не можна зупинити, – Янголиця-Яніна дивилася дуже сумно. – Острів уже його чекає.
– Острів?..
– Так, острів, про який він написав ще не закінчений текст. Хіба ви не знаєте, що ваш чоловік мріє написати роман, який починається з того, що головний герой припливає на острів і застрелюється?
– Ні, – сказала Ліда.
– Так, – сказала Яніна. – Так. Я гадаю, ви крадькома його прочитали. А далі… Далі все має розвиватися так, як у тому задуманому сюжеті. Будьте певні, Сильвестр від свого задуму не відступиться.
