Тамара за цей час перекинулася, може, кількома десятками слів у дорозі, в більшості випадків при контактах з людьми вдаючи з себе глухоніму. З дому вона прихопила сотню рублів. На гроші, які витрачала вкрай економно, купувала собі щодень півлітра молока, по два-три пиріжки, булочки, чай, разів п’ятьшість яблука, в бабусь на пристанційних базарчиках – солоні огірки й капусту. Їздила вона і ночами, дрімала, прокидалася і знову засинала. Іноді вдавалося лишитися у вагоні поїзда, припнутого на якійсь кінцевій станції. Під ранок вона геть замерзала, хоч зима того року вдалася й не дуже суворою. Часом сходила і ночувала в залі чекання на вокзалах, вранці вмиваючись у туалеті. Так вона об’їздила півУкраїни. Як не дивно, вона лише раз перенесла застуду і перегрипувала на ногах, у напівгарячці, напівмаренні. Вона бажала якось позбутися небажаного плоду її драматичного безглуздого кохання або померти. Але вижила, вижила й та, що знаходилася в її утробі й досить часто нагадувала про себе поштовхами ніжок. Ці місяці заціпеніння і чекання подвійної смерті завершилися переймами у обшарпаному вагоні чергового дизельпоїзда і висадкою на станції в маленькому галицькому містечку. Там вона відмовилася назвати, хто вона й звідки, й на п’ятий день втекла з пологового будинку. Вона поїхала в те місто, де жили батьки її коханого і він сам. Лишила згорток із запискою «Її звати Яніна» біля воріт великого ошатного будинку. Та коли до того будинку була викликана міліція і коли Тамара зрозуміла, що маленьку Яніну заберуть невідомо куди, вона, мов розлючена тигриця, вискочила із своєї засідки за найближчими деревами.
Мати кричала, її мати, і безмовно кричала через багато років по тому сама Яніна:
– То моя дитина!
То була її дитина. Дитина, з якою вона потім демонстративно ходила на лекції і навіть екзамени. Якою вона тепер кидала виклик усьому світові.
Іноді Яніна пізніше намагалася уявити, як вона сприймала цей світ дитям. І тоді поставало – чи то в уяві, чи пам’яті – безліч облич, котрі схилялися над нею, заглядали їй в очі, щось казали (утю-тю, яка гарненька, бідненька, нещасненька), іноді намагалися торкнутися її носика чи щічок. Можливо, ці люди поступово і трансформувалися в янголів?
– Я не поїду, не вийду з цієї хати, доки ти не скажеш, чому так ненавидів мене, – твердо вимовила Яніна.
Вітчим стояв перед нею – високий, дужий, він міг би її спокійно підняти однією рукою. Але він був явно збентежений. Він дивився на Яніну так, наче вперше її бачив. Або ж намагався збагнути зміст, ба більше – саме її запитання.
– Ти можеш мене вбити, – сказала Яніна. – Але дай відповідь. Ти ж любив, я бачила, як ти любив маму. Вона мене спочатку ненавиділа, а потім полюбила. Але з’явився ти, і моє життя на довгих вісім років перетворилося у муки. Чому, чуєш, чому?
– Мені нема чого тобі сказати, – відповів вітчим після довгої паузи.
Десь за вікном ґелґотали гуси і гавкав собака. Чувся віддалений цюкіт сокири. Село жило своїм звичним життям.
«Життя триває, і йому нема чого мені сказати», – подумала Яніна.
Вона повернулася і вийшла.
– Ти була й лишилася вилупком, – сказав навздогін вітчим.
Яніна хотіла спинитися, але раптом відчула, що їй також нема чого сказати. «Хоча, хоча є», – подумала вона вже надворі.
Як не дивно, вітчим вийшов її проводжати. Стояв – старий вже чоловік – і дивився їй вслід. Яніна перетнула подвір’я – таке знайоме і чуже водночас, – і озирнулася вже біля хвіртки.
Стояла і чекала, що він підійде. Він підійшов.
– Якщо ти мене ненавидів, то чому мою сестру назвав Ніною? – спитала вона.
Вітчим поглянув їй у вічі. У його погляді бринів нелюдський сум. Безпросвітна туга. Пливли величезні чорні хмари.
– Я хотів назвати її Яніною, – сказав тихо і стомлено. – Але двоє однакових імен у сім’ї не могло бути. Тому й вийшла Ніна. Майже твоє ім’я.
– Ти хотів назвати сестру Яніною? – Яніна таки справді невимовно здивувалася.
– Так, – його втома ще побільшала. – Це її ім’я стерло б твоє. Невже не розумієш? Ти б перестала існувати. Принаймні для мене. Була б тільки моя Яніна. Тільки моя.
Яніна відчула, що от-от уб’є цього чоловіка. Тому швидко вийшла за ворота.
Хоч вона сповна випила чашу зневаги вітчима і відродженої нелюбові рідної матері, Яніна зціплювала зуби й терпіла, тільки часом огризалася, коли ставало зовсім нестерпно. Отримувала штурхани, іноді так, що летіла мало не через усе подвір’я, ковтала матюки і рахувала дні до закінчення восьмого класу. Мусила витерпіти. На той час вона вже почала малювати своїх янголів олівцями, а десь у сьомому класі мати таки купила їй (під впливом вчительки малювання) фарби. Від тієї ж вчительки дізналася про училище прикладного і декоративного мистецтва у Львові.
