Це вже було у передмісті Лучеська, де вона купила собі половину невеличкого будиночка – дві кімнатки й кухоньку. Купила за гроші, виручені від картин, – вперше їй заплатили такі великі гроші українські канадці, котрі стали вільно приїздити в Україну наприкінці вісімдесятих.
Тоді ж Яніна раптом відчула, що пора десь осідати, що їй ось-ось буде сорок, що нею все менше й менше цікавляться чоловіки, а якщо й цікавляться, то не такі, як їй хотілося б. Уже тут, в маленькому будиночку (вибір міста визначила область її народження, а ще те, що тут, вона знала, живе чоловік, якого вона мусить порятувати), вона зробила відкриття, яке її потрясло. Втім, відкрить було кілька, вони спліталися у дивний клубок, наче в нього зібралися усі нитки її грішного безпутного життя. А відкриття були такі: перше – вона ні за чим не шкодує, ані за тим, що так і не здобула ніякої освіти, ані за тим, що не працювала жодного дня і жодної години на будь-якій роботі (монастирі й писання картин не в рахунок), друге – вона щиро закохувалася майже всі рази, коли по кілька місяців, а то й років жила з чоловіками (ті, хто просто за прихисток і харчі вимагали її тіло, не в рахунок), третє – вона щиро каялася і вірила, що може змінити своє життя й заховатися в монастирі від цього божевільного світу й іще божевільнішої себе самої (монастирів було чотири, у двох вона була послушницею по два рази).
– Це теж була гра, як і все моє життя, – заперечила Яніна собі самій.
– Ні! Ні! Ні!
Ніхто не почув її думки-крику. Вона просто виплакалася. За вікном бродила чорна, як дьоготь, ніч. За стіною стогнала стара бабця, мати чоловіка, котрий продав їй півбудинку.
Яніна подумала, що їй хочеться встати, вибити вікно у сусідній кімнаті, вбити бабцю, а потім убити себе.
Вона знала, що не зробить ні того, ні іншого. Знала, що єдиний її порятунок – писати далі янголів і квіти, квіти і янголів, янголів серед квітів і без них. Її хвороба і була її справжнім життям. А ще метою цього життя стало спостереження за чоловіком, який колись кохав її сестру.
Я н і н а. Ти маєш рацію, – я перекотиполе. Але якщо ти здатна уявити перекотиполе, всередині якого є серце, то уяви собі, як воно котиться полем, а може, й шляхом, як боляче вдаряється об грудки на тому полі, об перепони: стебла, дрібне каміння, тини, валуни – все, що зустрінеться. Зрештою, перекотиполе може потрапити під колесо машини чи воза, а то й під чийсь чобіт. І якщо цей чобіт чи колесо його не розчавить зовсім, то воно мусить котитися далі.
Н і н а. Я не забула, що ти в нас художниця. Як там у вас ще кажуть – мисткиня?
Я н і н а. Мисткиня. І мисткиня…
Н і н а. Але я знаю, що знаєш і ти, – перекотиполе не має ніякого серця.
Я н і н а. Ти хоч любила когось?
Н і н а. А ти?
Я н і н а. Так.
Н і н а. І я любила. Кохала.
Я н і н а. Запах вітру – ти знаєш, як відчуває цей запах перекотиполе?
Н і н а. Ах, як поетично!
І тут Яніна задала питання, яке мусила задати.
– Де тепер Сильвестр? Той Сильвестр, який був у тебе закоханий?
– Навіщо він тобі?
– Питаю. Просто цікаво, де твоє колишнє кохання?
– В Лучеську, – сказала Ніна. – Викладає в університеті. По суті, як і ти – такий же непотріб. Тільки, напевне, освіченіший, ерудованіший. І вміє ліпше маскуватися.
– Для тебе що ж – всі, хто не схожий на тебе, – непотріб?
– Чому всі? Люди мусять мати мету. Ні, не тільки мету. Щось робити, приносити користь. Яка користь із твого життя? Я не бачила твоєї мазанини, але, знаючи тебе, можу уявити, що в ній ні душі, ні серця, ні почуттів нема.
– Он як?
– Саме так, сестричко, – сказала тоді Ніна.
