– Замовкни! – не витримала Яніна.
– Насправді тобі байдуже те, що я кажу, – молодша сестра ледь-ледь посміхнулася. – Байдужа доля Сильвестра і моя а може, і твоя власна. Ну, зазирни в душу, якщо вона є в тебе, і скажи, що це не так. Боязко?
«Найгірше те, що вона тоді сказала правду, – подумала тепер дорогою Яніна. – Може, зупинити машину, доки ще не пізно? Якщо пролунав постріл, то я побачу хіба трупа…»
Вона не спинила машину. Сказала Вікторові, що можна їхати швидше.
– Поглянь на спідометр, – відповів їй Віктор Старовський, – я й так витискаю, що можу.
– Чому я його не зупинила? – сказала в іншій машині Ліда. – Чому я робила не так, як я хотіла? Чому?
– Що ти могла зробити для чоловіка, який тебе покинув? – Едуард торкнувся її руки. – Він тебе покинув, і прийшла пора розплатитися за цей гріх. Він і розплатився. Сам, що робить йому честь.
– Ти наче не хочеш його порятувати…
– Хочу. – Віктор збільшив швидкість. – Дуже хочу. Тоді й ти належатимеш мені. А взагалі я чомусь певен, що такі люди, як твій колишній чоловік, не здатні на самогубство.
– Чому?
– Згоден, що він бачить життя не так, як ми. Але він усі ці роки, пошлемося на твої слова, втікав від життя і водночас приймав значною мірою його правила. Той, хто втікає, смерті собі не бажає. Інакше здався б на милість переможця.
– Переможець – це хто? Смерть чи життя?
– Швидше – життя.
Далі вони їхали мовчки. Ліда думала про те, що вона досі любить, любить, любить (кохає, кохає, кохає до безтями) Сильвестра, Славика, того, хто її зрадив, хто вчинив дико, абсурдно і ще раз дико. Кого вона розуміє. Чи намагається зрозуміти. Думала про слово, дане Едику, – вийти за нього заміж. Про смерть своїх химер щодо двох доньок. Коли зникли ці химери, щось вмерло в її душі, умерло назавше, назад не повернеться, невже це пов’язане з від’їздом Сильвестра? І хто вона насправді – Ліда чи Ліра? Як хочеться стиснути пальцями скроні й заплющити очі. Як хочеться швидше приїхати до того озера і водночас хочеться, аби дорога не закінчувалася.
Це відчуття навідувалося до неї вже не раз.
Бажання побачити Сильвестра й бути далеко від нього було страхом, який брав за плечі, притуляв до себе, і вона, тремтяча, наполохана, мов спіймане в сильце пташа, казала собі: «Далі вже не треба поспішати, не треба навіть жити».
А проте жила. А проте – кохала.
Тепер дорога була настільки нескінченною, наскільки Ліда могла уявити. Вона відсувала й відсувала її і вже стояла біля її краю. Там, де стояв, лежав, умирав Сильвестр.
Цієї миті їхню машину обігнала інша. Ліда поглянула вліво, і жінка, що сиділа в цій машині, здалася їй знайомою. Десь вона її бачила. Ліда здригнулася – це ж та, що назвалася янголицею, що знала геть усе про Сильвестра. Вона… Вона також їде до того озера, до того острова?
– Обжени, будь ласка, цю машину, – сказала Ліда.
– Навіщо? – спитав Едуард.
– Так треба. Там… Я знаю жінку, яка їде в тій машині. Вона також їде до того озера.
– То й що? – здивувався Едуард. – Разом приїдемо.
«Але ж… Чому вона їде? Вона також кохає Славика? – подумала Ліда. – Як же я раніше про це не здогадалася?»
– Я прошу тебе – наздожени їх. Наздожени і зупини, – Ліда майже кричала.
– Спробуємо.
Едуард збільшив швидкість. Відстань між машинами почала скорочуватися. Але вдалося наздогнати і почати переганяти лише на вулиці в Ковелі, місті, за яким треба було повертати вліво, щоб потрапити до того лісового озера.
– Перегородити їм дорогу? – спитав Едуард.
– Так, – сказала Ліда і відразу спохопилася: – Тобто не треба.
– Не треба?
– Так, – сказала Ліда. – Не треба. Я думала… Але мені нема чого їй сказати.
– Їй – це кому? – Едуард поглянув допитливо і, як Ліді здалося, трохи насмішкувато.
– Жінці в тій машині.
– Яка їде туди, куди й ми?
– Так.
– Цікаво, – сказав Едуард вже начеб іншим голосом – співчутливо чи що. – А що пов’язує тебе з цією жінкою? Вона була коханкою Сильвестра?
– Не знаю. Швидше всього – ні. Хоча я нічого насправді не знаю. Коли вона приходила до мене, то назвала себе янголом. Янголицею.
– Янголицею? Гм…
– Так вона тоді назвалася.
«Ця жінка, – подумав Едуард і поглянув на Ліду. – Ця жінка буде мені доброю дружиною. Дружиною і подругою. Треба тільки позбавити її від химер. І врятувати чоловіка, котрий там справді помирає. Хоч би він не помер, бо інакше вона не зможе жити з комплексом вини».
Далі вони їхали знову мовчки. Едуард мав карту, тож знав, куди й де звертати. На лісовій дорозі машина, що йшла попереду, несподівано спинилася.
– Зупинися, – сказала раптом Ліда.
