Це вже третій день. Я гасаю по острові, я, самотній і покинутий, не знаю, що мені робити. Пригадую наші найкращі хвилини, проведені на цьому острові. Наше самотнє кохання, народження зайчат, появу хлопця й дівчини, полювання на нас, потім те, як приплив цей дивний чоловік, що вирішив чомусь застрелитися саме на цьому острові. «Який сенс у цих подіях, яка прихована пружина?» – питаю я себе. Знаю, що вона мусить бути, але знайти її не можу.
Яка гірка трава на цьому острові! Трохи пожував і виплюнув. Як я раніше не помічав цієї гіркоти? Якби вовк Сільвер був розумник, він би приплив і з’їв мене. Я б не став навіть утікати, хіба б трохи побігав для годиться.
Сидів на краю острова. Пінги на тому березі не видно. Невже вона забула про мене? Отже, вона зрадниця, вона мене й не кохала?
Я раптом побачив, як вона біжить лісом. Вона чи істота, схожа на людину? Так, це біжить жінка – вже не молода, з розпатланим волоссям, з перекошеним від жаху чи розпачу обличчям. Отже, це за нею женеться Сільвер? Я бачу його роззявлену пащу – він ось-ось наздожене цю жінку. Жінку, яка насправді є моєю Пінгою…
Я кричу, я хочу, щоб мій крик спинив вовка, що має з’їсти Пінгу, але хіба хтось у цьому світі здатен почути заячий крик?
Щоденник лишився недописаним. Недодуманим. Стерся. До острова підпливав човен, в якому сиділо двоє чоловіків. Півгодини тому вони виловили цього човна і вилили з нього воду. Затулили дірки. На березі озера стояло двоє жінок. Їх пронизували ненависть одна до одної і почуття до чоловіка, який лежав на острові.
Останнє марево Сильвестра зникло, ледве його руки торкнулася рука Едуарда. Важким зусиллям волі Сильвестр розплющив очі. Над ним схилився незнайомий чоловік.
– Хто ви? – прошептав Сильвестр.
– Слава Богу, він живий, – сказав Едуард.
– Він живий, живий! – крикнув Віктор Старовський до Яніни і Ліди.
Його гучний радісний голос відбився луною об стіну лісу і наполохав чайку, котра знялася над водою. Над поліським озером стояв погожий літній день, вперше того року вагітний спекою.
А тепер уявімо, що поранена і зболена душа Сильвестра переселилася в цю чайку. Бідний птах заквилив над озером так, що двоє чоловіків на острові й двоє жінок на березі здригнулися.
Чайка-душа квилила про неможливість бути щасливим у цьому грішному й недосконалому світі, якщо ти істота мисляча, а не стеблина, котра розмовляє. Це відчуття особистого нещастя і дисгармонії у Сильвестра з’явилося рано, надто рано. Його душа плакала від неможливості досягти того, що і є в принципі ідеальним, – людського в стосунках між людьми, правди у першопричинах цих взаємин, а не лише меркантильних інтересів. Але оскільки завжди перш за все промовляти ме їхнє егоїстичне «я», хай і замасковане чи то нашаруванням цивілізованості, чи хитрістю, то людина щасливою бути не може. Зрештою, протилежність егоїзму – здатність до самопожертви – це теж тільки продукт людських уявлень і комплексів, у кінцевому підсумку – страху перед життям як таким і його труднощами та викликами.
Сильвестр, як міг, маскувався в цьому чужому для нього світі. Його маскою переважно було слово. Слово, в якому шукають прихистку, хто не може просто жити – примножувати матеріальні статки, утверджувати себе за рахунок інших, творити власний п’єдестал, довкола якого мусять стояти переможені – колеги по роботі, родина, близькі, друзі й вороги. Підносити себе грошима й посадами.
Ось про що квилила душа-чайка. А ще про те, що мусить бути в світі щось вище за просту логіку стосунків, навіть за гру в бісер, яку вигадав з відчаю перед неможливістю гармонії і справедливості в реальному житті німець Гессе.
Творячи життя як твір і твір як життя, він і приплив на цей острів. Про неможливість виграти битву, яку програв Сильвестр Васильчук, теж квилила чайка-душа.
І про те, що його професія, його стиль життя – існування, творчості – насправді є лише одним з проявів цього самого життя – не більше й не менше.
Але, врешті-решт, вона мусила повернутися з неба туди, куди й належало їй повертатися, доки людина існує на цьому світі, – до людського тіла.
Тіла, що лежало в човні, який плив до берега, де стояли дві жінки, котрі це тіло намагалися любити.
Чайка над озером нарешті затихла.
– Пам’ятаєш, Вікторе, коли ти мене проводжав востаннє?
– Ти хочеш сказати – вперше і востаннє?
– Нехай так. Пам’ятаєш?
– Випускний? Ні? Раніше? Це було навесні?
– Згадай, прошу тебе, згадай. Я стою посеред цієї зустрічі.
– Довкола зима? Заметіль? Я зустрів тебе біля твого будинку. Ти змерзла, геть посиніла, і я відігрівав твої руки.
– А осінь? Згадай ще осінь… Я тоді збирала листя.
– Лідо… То була весна. Прокляття. Ти плачеш? Ти плачеш через таку дурницю? Лідо! Тоді між нами ще нічого не було.
– А зараз? Я хочу додому, Вітю.
– Додому? До тебе чи до мене? Чи до Едуарда?
– До себе. До Славика. Вибач. Ходімо?
– Едуарде, я повинна тобі признатися у страшному гріхові.
– Гріхові? Великому? Ти когось убила, Яніно?
– Ні. Це ще гірше. Набагато гірше.
– Гірше?
