Острів Сильвестра полностью

– Так. У мене є син. Десь є син. Я його колись покинула. Ти мене чуєш?

– Ти покинула сина?

– Його в мене забрав батько. Це не міняє справи. Мій син десь далеко, так далеко, що я не можу ні дійти до нього, ні доїхати, ні долетіти на крилах уяви.

– Заспокойся і розкажи все по порядку. Ти не вигадуєш?

– Ні. Ні. Ні. Я підла, підла, підла тварюка.

– Яніно! Яночко!

– Едуарде, до мене йде мій син. Син, розумієш? Де ми з ним зустрінемось? Чого ти мовчиш?

– Будемо шукати разом. Хто його батько?

– Батько? Тоді був вечір… Випускний вечір. Не мій. Сильвестра.

– То батько – Сильвестр Васильчук?

– Ні. Ти нічого не розумієш.

– Яніно, тихо. Якщо ми зустрілися…

– Якщо ми зустрілися. Хіба ти мій син?

– Яніно! Не йди, Яніно!

– Вітю, та весна десь посеред нас. Поміж нами. Як дорога з безперервним рухом, як річка, на якій нема кладки.

– Отже, все ж весна… Ти все ще кохаєш свого чоловіка? Але ж Сильвестр зрадив тебе.

– Відколи ми його врятували, я його не бачила. З лікарні він утік. Хтось мені казав, що він бомжує і пише якусь книжку. Щось фантастично-філософське. А є чоловік, який пише книжку про самого Сильвестра.

– Отже, тебе цікавить його доля?

– Когось же мусить вона цікавити. Він самотній і безпорадний. Він справді як той острів посеред лісового озера. Я теж тепер на такому острові. Я щодень подумки вирушаю до нього і не можу прийти. Як мені це зробити?

– Зате ти прийшла, щоб мені це сказати?

– Ні, я прийшла до тебе, як до того Віктора, Віктора Старовського, який може мене порятувати.

– Від цього нема порятунку, Лідо. Це життя. У тебе своє, у мене… У мене теж твоє, але тобі потрібне інше життя. По суті, ти щаслива людина, моя Лідонько.

– Авжеж, щаслива. В тій річці розлита гіркота, якої не перепливти, в якій можна хіба втонути.

– Ось ти й почала шлях вздовж берега. А я на протилежному боці.

– Ти вважаєш, я йду до нього? Я йду до нього? Простягни мені руку, Вітю.

– Яніно, ми шукатимемо твого сина й обов’язково знайдемо його.

– Коли? До того ж… До того ж, Едуарде, я боюся цієї зустрічі. Прагну і боюся. А ще боюся, що можна все життя шукати і не знайти. Можна спокутувати… і чи зможу я спокутувати?

– Якщо прагнеш – треба шукати.

– Господи, невже я тільки все життя намацувала стежку, на яку тепер боюся ступити? Що ж тоді було до цього дня? Було? Це реальність? Чи сон – я теперішня?

Ніч, жінка, дитина

Н і ч. Я зазираю у душі, зазираю і тобі, о жінко. Ти плачеш? Ти, що володієш найбільшим скарбом?

Ж і н к а. Облиш мене, будь ласка. Доки не прокинувся мій синок, моя кровиночка, я хочу побути на самоті.

Н і ч. Самоти ти якраз боїшся. От і зараз ти вигадала мене.

Ж і н к а. Але ж ти реальна. Я можу доторкнутися до тебе рукою. Яка ж ти холодна.

Н і ч. Холодна? Тоді ти плутаєш мене із смертю. Не бійся. Я жива.

Ж і н к а. Кажи, не мовчи.

Н і ч. Справжня самота там, за вікном. Я йду, чорна і непомітна.

Ж і н к а. Чорна і непомітна… Кажи далі.

Н і ч. Я йду і огортаю душі.

Ж і н к а. Я колись любила вірші. Ну, добре, намагалася любити. У рядках, які складаються наче самі собою і запам’ятовуються, була якась таємниця. (Тихо.) Зоря моя вечірняя, зійди над горою, поговоримо тихесенько в неволі з тобою…

Н і ч. Неточна цитата.

Ж і н к а. Що?

Н і ч. Ти неточно процитувала Шевченка. Той, від кого в тебе дитина, тобі б не пробачив.

Ж і н к а. Моє серце чує, що він живий. Адже він… живий?

Н і ч. Так. Але що тобі з того? Він далеко звідси. Його душа мовчить. Він завмер, наче тінь, що вмирає з настанням темряви. Настанням ночі.

Ж і н к а. Але ж ніч не вічна.

Н і ч. Ні. Тут ти маєш рацію. Але той, про кого ти говориш…

З темряви виступає силует Сильвестра.

С и л ь в е с т р. Те, що я пишу зараз, потрібне лише мені самому. Досі я рятувався у слові, у словах. Тепер мій крихкий прихисток розсипався. Я кличу когось до себе в душу, але хто це? Ніна? Ліда? Яніна? Та дівчина, з якою я був близьким, перед тим як плисти на острів? Те, що я пишу тепер, починається з мого видіння, там, на острові. Коли я із зайцем (чи точніше, зайчихою) на руках вирушаю з острова. У моєму тілі видно той отвір, який ніколи не заросте. Спроба жити іншим життям ні до чого не привела. Але й повернутися до того, що було до острова, я не можу. Зі мною йде лише моя уява, єдине, що в мене лишилося. Та й цей мій текст колись закінчиться. Ось я відпускаю зайчиху…

Ж і н к а. Хто це? Чий це голос? (Сильвестр зникає. Пауза.) Я була… Я була близька з ним тілом. От і все. Що ж це таке? Час наче завмер. Куди ж і ти зникаєш? Де ти?

Н і ч. Я розчиняюся в тобі. Уяви собі, що простір довкола тебе – це ти жива… А в мені плачуть тисячі таких, як ти. І все ж я тільки жінка. Безтілесна, розмита темрявою. Нічого не чую. Ніхто нічого не промовляє. Обізвися, жінко. Ти схожа на мене. Викинь своє дитя. Навіщо тобі серед ночі його плач і твоє безсоння? Мовчиш? Не маєш що сказати? Та ти мене зовсім не слухаєш. Тоді ти не слухаєш саму себе й це життя. Зараз я візьму на руки твого хлопчика.