Ніна сказала, що життя є життя. Від нього нікуди не дінешся. А життя таке, що вона лишилася сама. У неї ж лишилося велике господарство. Георгій став першим фермером у їхньому поліському селі й єдиним, хто, не зважаючи на всілякі прикрощі й труднощі, фермерство не покинув. Нині в нас двісті гектарів власної й орендованої землі. Зрештою, ти ж бачив. Два трактори, комбайн, дві машини, віялка, не кажучи вже про дрібний реманент. І четверо дітей. Ну, Людка вже доросла, але за навчання в університеті також треба платити. Так, якось цей рік, до наступної осені, я вже протягну, допоможуть мої і Юрині родичі, кому треба, я заплачу. І все одно цьому господарству потрібен чоловік. Чоловік, господар, як не називай, а суть одна. Запускати господарство я не хочу, це було б безглуздо. Мені подобається господарювати, до того ж, є обов’язок перед дітьми. Отож поява нового чоловіка в цьому домі неминуча. Не морщся і не осуджуй, це так, це реальність. Георгій десь за тижнів два до смерті також просив мене виходити знову заміж, не бути самотньою. «Приведи сюди хорошого хазяїна», – ось як він казав. Ще: «Не марнуй світу й не надривайся сама».
Звісно, продовжила Ніна, в селі чимало чоловіків, котрі не проти стати господарем у цьому домі. Вона знає це й відчувала такі погляди, ще коли Георгій не захолонув. Але вона надто добре знає їхніх, гаївських, чоловіків. З тих, що вільні, – або п’янички, або непутьові. Є такий Гордій, правда, не п’яниця і до роботи нарваний. Але садист: перша дружина померла від побоїв, це всі знають, хоч йому і вдалося відкрутитися від суду, завдяки двоюрідному брату-адвокату. Друга жінка, покалічена, швендяє по селу, спивається, а час від часу приходить і за шматок хліба та ту ж чарку наймитує в колишнього чоловіка. Ні, Гордій не для неї, хоча й можна було спробувати поборотися і приручити. Може, вона б і зуміла. Він не такий і страшний, як здається. Але не хочеться витрачати часу і нервів.
Те, що сказала далі Ніна, приголомшило Сильвестра. Поставило його правцем. А сказала вона просто і буденно, дивлячись йому у вічі й навіть у якийсь момент взявши за руку, що, добре подумавши, вона вирішила – найліпше їй підходить на другого чоловіка він, Сильвестр. Ніні, не заперечуй, хоч, може, ти й здивований. Знаю, що ти не пристосований до сільського життя і господарювання… Знаю, що ти пишеш дисертацію, все знаю. Але послухай далі. Твоя непристосованість…
– Дуже непристосований, – сказав Сильвестр.
Але всього можна навчитися, заперечила Ніна. Можна, можна. Якось так м’яко заперечила, тихо, з особливою довірливою інтонацією. І ствердила, що можна, тихо, але наполегливо. Ти досі любиш мене, досі потаємно закоханий, не заперечуй, я знаю, вирішувати тобі, але ти зможеш всього навчитися, чомусь мені здається, що це тобі під силу, й буде навіть цікаво, що ти зможеш, що ти найкращий з усіх, кого я знаю… Я даю тобі шанс…
«Я даю тобі шанс», – то, мабуть, останнє, що він почув. Що далі говорила Ніна? Він провалився у якусь глибоку-глибоку яму. Яма була з прозорими синіми, ні, блакитними стінами, за ними було безліч людей, і всі вони мали тільки два обличчя – його і Ніни.
Ті люди щось також говорили, про щось сперечалися. Він також не чув їхніх слів. А потім вони замовкли – разом, раптово. Ті люди, з обличчями їх обох, на них і дивилися. Вони питали, чи він чув їхню розмову. Ні, не так – чи він пізнає їх? Тільки не кажи, хто ми, – просили водночас їхні погляди.
У маленькій напіврозваленій хижці на березі озера ось уже три з половиною тижні жила дівчина. Запаси продуктів, які вона принесла з собою, закінчувалися – вчора вона доїла останню м’ясну тушонку, відкрила останню банку сайри. Лишилася ще банка кукурудзи й пакет сухарів. Ідіот, який мав прийти чи приїхати ще тиждень чи хоча б днів п’ять тому, не йшов. І чи прийде він узагалі? Дівчина дедалі більше сумнівалася. Вона вже нервувалася і готова була покинути хижку.
Майже місяць тому, якщо точніше, рівно двадцять п’ять днів, на вулиці в Лучеську до неї підійшов той тип. Доволі вродливий, при галстуку, років так на сорок, типовий клерк. Так вона тоді подумала.
Він запропонував сходити на каву. На каву, то й на каву, їй було все одно. Місяць тому її вигнав господар кіоску на ринку. Якийсь там його засраний агент підгледів, що вона завищувала ціну на те шмаття, а різницю клала собі в кишеню. Різницю! Щонайбільше сотню за день. А бувало, що й двітри десятки. Ми повинні працювати чесно, ось як просторікував той гад. Ну, нехай, викрив, подавися своєю чесністю, всі ж на базарі знають, що починав з рекетира, але він нагрянув до неї на квартиру разом зі своїми гевалами й забрав усі гроші, геть усі. Начебто він порахував, скільки вона вкрала. Пригрозив: якщо спробує комусь скаржитися, то буде ще гірше.
«Гірше не буде», – подумала Світлана.
