Вона написала заяву в міліцію, але не віднесла її. Не тому, що злякалася. Щось їй підказувало, що вона програла своє життя. Програла завчасно, пора було прощатися не тільки з мрією про університет чи квартиру, на які й збирала гроші, але й взагалі з усім цим життям. Життям, яке велике лайно, тільки й усього. Розмазане і розкидане. Вона пов’язла в цьому по самі вуха. Молоточки в її голові застукали з усієї сили й дедалі голосніше, що ніякої квартири не буде, ніякого університету, смішно було вірити в це з самого початку. Скільки років треба було обдурювати того чмура, відщипуючи собі крихти, щоб щось назбирати?
«Скільки років треба, щоб знову повірити в себе?» – спитала начеб когось стороннього.
Відповідь – нуль.
Перед нею постав той день, коли Коля і Рома, її хлопець і його товариш, привезли сюди, до Лучеська, коли Коля сказав, що вона йому вже набридла, як гірка редька (ні, він сказав значно грубіше), що він її прилаштовує в бар до родича, це єдине, що може зробити, у нього післязавтра весілля. Не смій приходити, не смій погрожувати, що ти Ірі пообриваєш коси, обіллєш обличчя сірчаною, соляною чи якоюсь кислотою, я її люблю, дурепо.
– А як же я? – казала вона вкотре.
Отримувала відповідь, яку вже чула не раз і не раз повторювала подумки: так він нічим їй не зобов’язаний, абсолютно нічим, ніколи не клявся в коханні. Яке кохання, Боже мій, вона справді причепилася, мов реп’ях до дупи, вона його любить з якогось там класу. Він міг і далі нею користуватися, як хотів, трахати, трахати всіма способами, якби хотів, ні, він, бачите, буде тепер тільки з Ірочкою, Іринкою, Ірусею, сухопарою курвочкою, котра передавала всім хлопцям у містечку й околицях, чим вона ліпша, так само ні освіти, ні багатства, правда, молодша на два роки, але що таке ті два роки, до того ж мордою не вийшла, як у ховраха, хахаха. Весь час мригає, ніби моркву їсть.
– Тобі цього не зрозуміти, – каже Коля, – хоча б могла, якщо мене справді любиш. Якби трохи мізками поворушила.
– Все одно ви не житимете, чуєш? – затято каже Світлана. – Я щось їй зроблю і тобі зроблю, якщо ти нічого не розумієш.
«Мав би зрозуміти, – хотіла сказати, – мав би згадати, ти не можеш забути».
Не сказала. Слова застрягали в горлі, бо раптом похолола – невже їхня спільна пам’ять належить тільки їй?
Це вже в минулому, як і той день, коли її заводять у бар, знайомлять із власником, чи хто він там, старим, лисим, схожим на бочечку, з масними очима, які її заковтують. Вона знає, що ніколи тут не працюватиме, що ніколи не повернеться до їхнього задрипаного містечка і не виллє кислоту (будь-яку) на обличчя (і так бридке, сіре й невиразне, з виряченими мавпячими очима), обличчя, обличчя курвочки Ірочки. Курвиська, курвища, от.
– Дуже добре, мене все влаштовує, – каже вона, проте, лисому щурові-бочечці.
Коля задоволено посміхається – він її вигідно збув, Рома раптом невдоволено супиться. Він виходить, він її затримує перед тим як сісти з Колею до своїх старезних, полатаних «Жигулів». Чіпко бере за руку, притягує до себе. Вона чує, як він часто дихає.
– Я тобі маю щось сказати.
– Що?
– На одну хвилинку.
Рома відводить її за ріг бару. Тягне, наче на ланцюгу, вона збивається з ходи. Вірний слуга чи ад’ютант Колі каже, що вона могла б вернутися назад, у місто, їхнє місто, він її любить, і якби вона згодилася, був би їй найкращим чоловіком у світі. Знаєш – яким? Найвірнішим. Найвідданішим. Вона потім намагалася навіть порахувати, скільки там було тих «най» – щось сім чи вісім.
– Ой, Рома, Рома, чи в тебе всі вдома? – Світлана торкнулася його руки пальцями з рожевим манікюром, а потім його губ своїми.
– Ось так, Ромчику, – поглянула у збентежені очі.
– То ти… згодна?
– Звичайно, – сказала вона. – Після дощику в четвер. І снігу в липні. Аж п’яна від щастя, Ромчику.
– Ти таки сука, правду каже Коля, – змінив тон Рома – сказав сумно й приречено, і їй миттєво подумалося, чи не вигадав це раптове, несподіване освідчення сам Коля, а вигадавши – підштовхнув до неї Рому.
– Яка я рада, Ромчику, що ти це зрозумів, – сказала вона. – Тобі тепер буде легко жити, дуже легко. За суками не сумують.
Вона пішла ще далі за ріг. Від них обох. Знала одне – сьогодні четвер, завтра п’ятниця, завтра вона десь тут, у цьому місті, сама собі шукатиме роботу.
Так і трапилось, і тра… і тра… Тоді її мучила нудота, підступила до горла, як би вона хотіла виблювати – те, що сьогодні випила, все своє життя… Але нудота тільки розхитувала землю під ногами, заколихувала, присипляла світ, щоб він не чув її крику, не відчував її болю.
Тепер вона роботу не шукала. Шукала дива, хоч знала, що його не буде. Проте воно постало в образі клерка, чи хто він там.
– Я хотів би пригостити вас кавою, – сказав «клерк».
– Ти, звичайно, можеш не прийняти мою пропозицію, – промовила Ніна. – Ти вільний зробити як хочеш. Зрештою, у тебе цілий рік на роздуми. Можеш протягом цього року навідатися, а можеш – ні. Єдине прохання – повідом про своє рішення. Втім, якщо ти не приїдеш через рік, це й буде твоїм рішенням.
