Острів Смерті полностью

За водою… Зненацька в пам'яті Канае ожили шматки недавнього сну. В'язка, мов дрімота, вода, напористі хвилі навколо нього, небо з низько навислими свинцевими хмарами й відбитий у ньому образ цього шаленого світу - штормове море. По його поверхні пливе човен, човен Харона, а на ньому Мотоко та Аяко. Раптом човен перекидається, і він, Канае, з усієї сили спішить на допомогу дівчатам. Його руки й ноги обважніли, мов камінь, але він таки допливає до одної з них. Її мокра шкіра слизька, волосся плаває у воді, як водорості. Канае хапає дівчину руками… Але котру? Її обличчя тане. З його уст виривається стогін. У його долоні залишається напрочуд яскраве відчуття тонкої шкіри плечей, грудей і стегон. „Хто це був?” - стогне Канае.

Усе, крім дотику рук, поступово розсіюється. Зникають, обертаючись у густу пітьму, і хвилі липкої води. Темрява безсила тільки перед очима, що вдивляються вперед… Так, залишилася тільки ця далека згадка, але й вона помалу відступає назад і зникає.

Вздовж вагонного проходу хтось біжить. Двері ковтають цього чоловіка чи, може, жінку і закриваються. По тому ще одна незнайома людина (видно тільки її спину) мчить стрімголов до дверей. „Власне, що сталося?” - думає Канае й підводиться. Повз нього знову поспішила людина, за нею друга. Зблискуючи матовим склом, двері то відчиняються, то зачиняються.

- Що таке? Що сталося?

З нетерпіння Канае хапає за руку чоловіка, що пробігає мимо. Той повертає голову і скоромовкою пояснює:

- Біда! Треба якнайшвидше тікати!

Цього чоловіка Канае бачить уперше. Його очі налиті кров'ю, підборіддя нервово посмикується. Відмахнувшись від Канае, він кидається до дверей, його тривога передається й Канае.

- Серйозна справа,- мимрить він і собі зривається з місця. Перед ним заклично розчиняються двері. Видно коридор. Навколо топчуться якісь мовчазні люди.

- Панове, покайтеся! - лунає раптом хрипкий голос.- Світ скоро загине. Ми вже нічого не вдіємо. Залишається здатися на ласку богів. Тож кайтеся! Станьте навколішки й кайтеся!

Промовляє високий чоловік у чорному костюмі. Серед людей, що його обступили, видно бабусю з дитиною, дівчину й чоловіка середніх літ. Однак більшість не звертає на промовця уваги, а спішить кудись уперед. Блимає червона сигнальна лампочка.

- Ет, сто чортів, уже нічого не вийде! Панове, перестаньте метушитися. Воднева бомба вже впала, тож вам кінець. Усім кінець! - кричить інший чоловік, що сперся на стовп з червоною сигнальною лампочкою. З його рота на перекошеному страхом обличчі бризкає слина. Та ніхто не зупиняється й не слухає його. „Треба поспішати”,- нагадує собі Канае і пробігає повз. Йому на голову й плечі разом із піском і землею падають уламки цегли.

- Небезпечно! Бережіться!

У хмарах куряви лунають голоси, з гуркотом валяться будинки. Людський натовп розсіюється. Автомобілі злітають повільно вгору, як іграшки.

- Панове! Хоч смерть зустріньмо не так жалюгідно й самотньо, як жили! Здаймося на ласку богів! Молиться зі мною!

Невже це говорить той чоловік у чорному костюмі? Він простягає руки до людей, що пробігають повз,- хоче затримати, але ніхто його не слухає, а минає, як вода кам'яну брилу.

„Не хочу вмирати самотнім”,- міркує Канае, і ця думка пронизує його, мов блискавка. Розглядаючись навсібіч, він силкується впізнати хоч когось. Але в темряві не видно людських облич. Нарешті він вигукує:

- Аяко-сан! Аяко-сан!..

„Треба негайно шукати її”,- вирішує він і йде крізь пітьму. Спереду видно двері із слабким фосфоричним блиском, і йому сяйнув здогад, що вони ведуть у квартиру номер два на другому поверсі багатоквартирного будинку, де живе К. Певно, за ними перебуває Аяко. Цікаво, К. є чи нема?

Канае торопиться. Адже часу обмаль. Перед смертю треба за всяку ціну побачитися з Аяко. Він одчиняє двері.

Посередині напівтемної кімнати стоїть котацу, а біля нього, засунувши ноги під ковдру, обличчям до дверей сидить Аяко. Канае сідає навпроти й запитує:

- А що з К.?

- Нема. Мабуть, уже не повернеться.

Її голос звучить м'яко й зажурено.

- Та навіщо він вам здався? - заявляє Канае навпростець.- Чого ви його полюбили? Тікаймо. Воднева бомба падає. Тут не можна залишатися.

- Ні, я мушу його дочекатися.

Аяко встає і йде до вікна. Виглядає надвір. Канае кидається до неї.

- Тобі обов'язково треба тікати зі мною. Всі рятуються. І К., напевно, вже давно дременув. Швидше збирайся.

Не ворушачись, Аяко дивиться надвір. Стоїть і Канае. Крізь голе віття дерев видніє дорога, безлюдна, тиха, наче вимерла. Кволе сонячне світло падає з сірого неба на білясту дорогу, на тьмяні стіни та бляшані покрівлі.

- Чого ти зволікаєш? Тут уже нікого нема.

- Ви тікайте, а я залишуся, мушу дочекатися К.-сана.

- Чому?

- Як це „чому”? Я ж люблю його.

- Сумніваюсь. А хіба це вже не давня історія?

- К.-санові буде прикро, якщо він мене не застане.

Однак на дорозі не видно постаті К.

- Ти вже розлюбила К.-сана. Ти кохаєш… зрештою, це не має значення. Аяко-сан, я тебе люблю.

Дівчина обертається до нього.

- Але ж я не Аяко.

- Та що ти кажеш?