Звернувши погляд у бік моря, я сиділа в плетеному кріслі на веранді і крізь приглушене схлипування Ая-тян вигукнула: „О, сніг іде!” Вечірнє небо й море побіліли. Просвіт між ними, звичайно червоно-коричневий, заповнило снігове борошно. Мені згадалося, що напередодні (а може, ще раніше) я вже була свідком подібної сцени. Замість засклених дверей тоді переді мною стояло трюмо, в якому відбивалося ще одне моє „я” й заплакана Ая-тян. Ніби підкреслюючи свою молодечу неврівноваженість, Ая-тян схлипувала, а на безмежне море навколо неї в дзеркалі падав сніг. А може, тоді в о н о заволоділо мною, і я дивилася на Ая-тян очима, схожими на морську поверхню? Дивилася на неї й на себе. Як тільки я розм'якала і втрачала пильність, в о н о добувалося з глибин мого єства й заполонювало мене з такою ж неминучістю, з якою після заходу сонця настає ніч, з появою вітру тремтить листя на деревах, а з випаданням снігу біліє світ. В о н о забілило мою душу, ніби картину. Ще ніколи небо й море не були вкриті таким непорочно чистим снігом, як зараз, бо ще ніколи в о н о і я не зливалися воєдино, як сьогодні. Бо зараз в о н о було мною, а я - н и м.
„Кажете, йде сніг? Але ж у Хіросімі, здається, його не буває”,- сказала Ая-тян і перейшла з вітальні на веранду. „Щойно ти, голубонько, плакала, а вже всміхаєшся?” - пожартувала я, та Ая-тян пропустила повз вуха мої слова і, припавши до шибки, виглядала надвір. Я ж відчувала навіть невдоволення від того, що вона перестала плакали. Навіть якби я сказала: „Можеш вертатися назад”,- вона напевне не змінила б свого наміру й не залишила б мене. Звичайно, я розуміла, що це були сльози зворушення.
І тоді, коли Ая-тян, обернувшись до мене, запитала: „Та хіба падає сніг?” - я дивилася не на море, а на її обличчя з припухлими очима. А треба було відповісти: „Ти витерла сльози, а тому й сніг перестав падати”. Та хіба вона зрозуміла б? „Дивно”,- сказала вона. „Може, й дивно, але це факт”.- „Ви мене обманюєте?” - з невинною недовірою на обличчі запитала Ая-тян. „Але ж сніг справді-таки падав, бо і небо, і море геть-начисто побіліли”,- відповіла я. „Не віриться.- Ая-тян задумалась і, глянувши в бік моря, сплеснула руками.- Мотоко-сан, усе це вам привиділося. Мабуть, тому, що я надихала зблизька на шибку, і вона побіліла від пари”.- „Привиділося?” - подумала я. Але ж часто ілюзії Ая-тян у моїх очах були чистою правдою. Я знову глянула на засклені двері й по той бік запітнілих шибок побачила біле від снігу небо й море. Білий колір… З ним пов'язані в мене якісь яскраві образи. Дивний колір, що лише зрідка вривався в сутінки мого існування, зітканого з розпачу. І мені пригадалися замазані білою фарбою полотна, якими була закрита дорога до досконалості, чиїсь білі кості, викопані з землі, осяяні сліпучим сонцем площі, де тільки завдяки буйній уяві можна було б побачити купки щасливих людей на прогулянці, ілюзія непорочно чистого снігу в очах, а на його тлі красива біла шкіра та обличчя Ая-тян, яким залишилося прожити небагато годин.
