Острів Смерті полностью

- Я - А. Повірте. Я - А., а не Аяко Аймі. Якщо вас цікавить Аяко, то шукайте її деінде, а я тутзалишуся.

Навколо темніє, й лише навпроти квадратного вікна проглядає зажурене обличчя А. Однак і воно помалу розпливається, а в пітьмі починає шалено блимати червона сигнальна лампочка. „Де Аяко-сан?” - хвилюється Канае й з усієї сили пробивається крізь людський натовп. Раптом перед ним постає начебто знайома споруда. Щоправда, зараз на першому поверсі з віконцем вахтера цілковита тиша. Канае щодуху біжить нагору рипучими сходами й відчиняє двері з табличкою „Редакційна”. Всередині пусто й напівтемно. Людей не видно. Канае простує до столу головного редактора. Як і можна було сподіватися, на обличчі того невдоволена, врочиста міна.

- О, це ти? - як завжди, спокійно промовляє Сімма й ледь-ледь усміхається.

- А ви не тікаєте? Всі вже побігли.

- Можливо. Тепер уже нема сенсу втікати.

- Це ваша остаточна думка?

- Все одно кінець, якщо воднева бомба впаде. Шкода тільки, що не вдалося випустити „Шлях до миру”.

- Вибачте, це я в усьому винен.

- Зрештою, вихід у світ тої книжки не вплинув би на водневу бомбу. До речі, що ти зараз робиш? Чому не рятуєшся?

- Розшукую одну людину.

Канае оглядає простору кімнату. Звісно, тут годі й шукати.

- Мотоко Моегі?

Вражений Канае дивиться головному просто в очі.

- Ні, я шукаю…

- Наскільки я розумію, ти не любиш Мотоко.

- Чому?

- Ти любиш М., а не Мотоко. Мабуть, ти не бачиш різниці між ними.

- Нічого подібного! Бачу. Бо жива людина й описана пером - це далеко не одне й те ж. Та насправді я не люблю ні одної з них. Мені до серця Аяко Аймі.

На обличчі головного редактора з'являється вираз глибокого сумніву, та незабаром він лагідно каже:

- Ну то поспішай. Правда, хто зна, чи вона жива.

Канае стогне і зривається з місця. Він навіть не помітив, як спустився сходами вниз і вибіг надвір. Повз нього мчать люди, безперестанку блимає червона сигнальна лампочка, в усі боки розлітаються уламки цегли й пісок.

- Аяко-сан!..- кричить він на бігу.

- Я тут! - прилітає десь здалека відповідь.

„Таки натрапив на неї”,- радіє Канае й кидається в бік голосу. Знову навколо темніє. Людей стає менше, аж поки не залишається нікого. І тільки слабий голос повторює:

- Я тут… Я тут…

Канае біжить, біжить і нарешті помічає на лавці Аяко Аймі. „От добре, що встиг”,- думає він і, засапавшись, сідає поряд. Здається, в парку нема ні душі.

- Аяко-сан, що ви тут робите?

- Чекаю Мотоко-сан. Ми домовились тут зустрітися.

- Але ж Мотоко-сан не прийде.

- Чому?

- Бо вона померла.

Аяко блідне, з її широко відкритих очей бризкають сльози. „Так, Мотоко-сан померла”,- згадує Канае і звертається до дівчини із словами:

- Аяко-сан, біжімо якомога швидше. Тут не можна залишатися.

- Бігти?

- Бо воднева бомба падає. Треба втікати.

Канае хапає її за руку, піднімає з лавки, але Аяко не ворушиться.

- Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити.

- Що ти таке кажеш? Іди зі мною. Я люблю тебе. Мабуть, ти здогадуєшся?

- Мене?

Вона звертає до нього свої заплакані очі.

- Так, я люблю тебе. А хіба я тобі не милий?

- Ні,- твердо відповідає вона і, ніби підкреслюючи свою рішучість, провадить: - Ні, ви не любите мене, а я - вас. Я думала, що ви все знаєте. Ви небайдужі до Мотоко-сан. Я вам про це казала на прогулянці в парку, коли ми спускалися з водяної гірки.

- Дурниці! Ти помиляєшся.

- Ні, це чиста правда. Я не люблю вас. Хотіла покохати, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху. Після вибуху водневої бомби про життя нема чого говорити,- сумно проказує Аяко й непомітно вивільняє свою руку.

- Ні, я не згоден з тобою. Ще можна жити. Ти - не Мотоко-сан. Ти створена для життя, а Мотоко-сан - для смерті. То ходи зі мною. Ще не пізно.

Канае знову хапає її за руку й кидається бігти. В парку нема ні душі. У ставку гойдається порожній човен. Навколо помалу темніє. Краєвид поступово зникає. Канае вже чомусь майже не чує і її руки.

Його огортає навдивовижу тиха ніч. Канае помічає, що закам'янів. А де вона? Важко навіть пригадати, хто це був. Він тільки відчуває, що стоїть, як одиноке дерево, на спустошеній рівнині. „Це - нічийна земля”,- проказує він. Над країною небуття висить чорна пітьма, ледь помітна в далині лінія свідчить про існування небокраю і про незвичність цієї ночі. А все-таки чим же вона така незвична? „Схожий краєвид я вже раніше бачив,- згадує Канае.- Бачив уві сні. Саме так, у зовсім недавньому сні”. Але його здатність мислити притуплюється, і думки застигають. На всьому обширі вздовж далекої лінії горизонту, що тягнеться смужкою, мов хмарка, в обидва боки, не видно нічого живого. Ніч стає темнішою й густішою, а його мозок просякає чимось схожим на туман. „Я вже не можу розібрати, наскільки густа ця нічна темрява”,- проказує він.

Тонка лінія горизонту перед його очима нарешті зникає, а свідомість поринає в морок.