Острів Смерті полностью

Після того як відчуття часу то пропадало, то відновлювалося, все перемішалось, але я змогла побачити, наче на плоскій поверхні дзеркала, море і вічний острів з безлистими деревами. Я не могла пригадати, коли я вперше бачила те море й той острів, та зараз, у цю хвилину, море було переді мною й по ньому я переправлялася на той острів. Я інстинктивно почувала, що там моя батьківщина. Раптом я гукнула: „Ая-тян! Як ти гадаєш: усі люди зустрічають смерть на острові смерті?” - „Не знаю. Не впевнена”.- „Справді, може, ти й маєш рацію,- погодилася я, але бачила на дзеркалі темний острів, а над ним розпростерті крила морського птаха.- Коли так, то ми йдемо окремими дорогами: я на той острів, а ти - в звичайне небуття”,- сказала я. „Не кажіть такого страхіття! - із смутком у голосі вигукнула Ая-тян.- Ми підемо разом. Бо ні я вас, ні ви мене не спонукали на цей крок”.-„Це правда. Бо це я вас спонукав”,- сказало в о н о з дзеркала.

…Незважаючи на біль в очах, вона не відривала погляду від того яскраво-червоного сонця, що, сплющуючись, розтягуючись і вкриваючись зазубнями, повільно опускалося вниз. Вона впізнала в ньому обличчя. Велике обличчя. По ньому сумно стікали одна за одною криваві сльози й падали серед руїн на неї.

Те обличчя от-от мала поглинути пітьма, і тому воно сяяло дедалі яскравіше.

І тоді вона зрозуміла, що маленький обгорілий труп на згарищі рідного дому, освітлений таким же яскравим призахідним сонцем,- це труп її самої. Що дівчинка, яку вона витягла з-під заваленого будинку, винесла на руках, але не могла напоїти водою,- це вона сама. Що дівчинка, яка в школі, відведеній під пункт швидкої медичної допомоги, наосліп упіймала її за руку і вмерла зі словом „мама” на устах - це вона сама.

Вона вмирала вже не раз. І тоді конаюче сонце, перетворюючись на обличчя мертвих, плакало кривавими сльозами…

„Мотоко-сан, напудріться й ви”,- сказала Ая-тян. Я слухняно сіла перед трюмо, але руки в мене не ворушилися. „Для кого?” - глузливо й пихато запитало в о н о. Справді, для кого? Не витримавши його погляду, я сяк-так причепурилася й залізла під ковдру. „Правда, вже тихо?” - сказала Ая-тян. „Можна поплакати”,- відповіла я. „Можна”,- погодилася Ая-тян. Вона відкоркувала пляшку з пивом і розлила у дві склянки. А тим часом я вийняла з валізи пляшечку з таблетками й розділила їх на дві купки. Залишилось тільки проковтнути їх. „Ти справді не каєшся?” - запитала я. Спокійні очі Ая-тян блищали. „Мені так добре. Я чекала цього, тільки от…- відповіла вона й запнулася.- Тільки от я хотіла б знати, який сенс мало наше життя?” - „Ніякого”,- відповіла я. Ми взяли в жменю таблетки і проковтнули їх разом з пивом. „Яке гірке пиво”,- ніби нічого не сталося, проказала Ая-тян. „Правда ж, це так просто?” - сказала я.

…Вона пильно вдивлялася в сонце. Та дивна річ, воно було не червоне, а зовсім біле - таким буває полум'я з високою температурою або суміш різних кольорів. Зрештою, перед її очима був холодний, незворушний диск, а не розжарене небесне світило. Яскраво поблискуючи, воно розливало навколо себе мертву тишу. „Воно - моє”,- прошепотіла я. „Ти - моя!” - вигукнуло крижане біле, сонце й лунко зареготало…

Я лежала під своєю ковдрою, а Ая-тян під своєю. Тепер уже нічого не треба було робити.

„Прощавай!” - сказала я. „Прощавайте!” - повторила Ая-тян.

Канае схопив рукою холодну клямку і, натиснувши на двері, опинився в напівтемній палаті. Навпроти крізь сіру завісу проникало тьмяне світло. У міру того як його очі звикали до темряви, Канае помітив ліворуч під стіною ліжко, а праворуч - вставну шафу. Узголів'я було коло дверей, поряд з ним. Канае боязко звернув погляд туди.