Раптом Канае спало на думку, що він досі майже не згадував про Аяко Аймі. Здається, вчора ввечері він прийняв її дуже холодно, а тому зараз почувався винним за те, що, напевне, зіпсував їй настрій. Йому навіть почало видавати, що вона збиралася сказати йому щось важливе, але потім, наткнувшись на його відчуженість, змінила свій намір. Річ у тім, що під час тих відвідин в його уяві виринала постать вчорашньої Мотоко. Вона з'явилася напередодні, тобто позавчора ввечері, з таким виглядом, наче скоїла щось незбагненне, і зараз перед ним стояло привидом її бліде обличчя. Певно, тому Канае почувався незручно перед Аяко. Дотепер він завжди був щирим з Аяко і тому міг гордитися своєю любов'ю до неї. Але ж і вона була з ним відвертою, серйозною, чуйною і нічого не приховувала від нього. А те, що вчора ввечері хотіла у чомусь йому звіритись, але передумала, мабуть, означало: його холодність вона вважала за зраду дружби. Звертаючи в темний провулок, Канае відчував бажання попросити в Аяко вибачення. Якби він застав удома й Мотоко, то в розмові з нею глибше проник би в її душевний стан. А якщо б її не було (такого можна було сподіватися, зважаючи на її дивну поведінку), то Канае збирався випитати в Аяко те, чого вона не доказала вчора ввечері. Такі думки роїлися в його голові, аж поки він не опинився перед будинком Нісімото.
Відхиливши вбік парасольку, Канае глянув на вікно другого поверху: світло там не горіло. Він і гадки не мав, що не застане обох удома. Зупинившись під огорожею, занепалий духом, Канае все ще сподівався, що вони сидять і розмовляють внизу, в їдальні. Коли він натиснув кнопку дзвінка, двері відчинив йому онук Нісімото-сан.
- Добрий вечір, Ген-тян!
- Це ви, дядечку?
Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.
- Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?
- А дівчат нема? Там начебто не світиться,- заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.
- Ще нема,- першим відповів Ген-тян.- Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…
- Зранку поїхали й досі нема,- пояснила господиня.
На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.
- Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?
- Дуже.
- Сумно без вас. А Ген-тян - той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.
Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.
- Обоє поїхали? - спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.
- Ага.
- Куди?
- Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,- пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.
- Отже, ви так і не дізналися, куди?
- Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.
- Сьогодні повернуться чи десь заночують?
- Та хто його знає…
„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,- міркував Канае.- Але з нею Аяко-сан. Така ретельна…”
- І Аяко-сан на це згодилася? Поїхали разом отак навмання? Дивно…
- Якщо з токійського вокзалу, то, може, подалися на один з островів Ідзу?
- Та хіба при такій поганій погоді можна малювати з натури?
- Але ж дощу не було, коли вони виїжджали.
Ця новина особливо не хвилювала Канае. Ображало тільки те, що вчора ввечері Аяко не обмовилася про це жодним словом. Мабуть, вагалася, сказати про цю мандрівку чи ні. Та коли врахувати, що вони й господині не сказали, куди відправляються, то виходить: ідея прийшла їм у голову сьогодні вранці.
- Ген-тян, що там у тебе таке цікаве? - Канае перевів очі на хлопця і, витягши шию, заглянув у книжку.
- Це мені подарували.
Уважно придивившись, Канае побачив, що це не друкована книжка, а ручної роботи - з акварельними малюнками й рукописним текстом.
- Хто це тобі подарував? Мото-тян?
- Ага. Прийшов зі школи, дивлюся - а вона лежить. Така цікава книжечка, що аж-аж-аж.
- Мотоко-сан залишила перед від'їздом,- втрутилася господиня.- Вона не раз виготовляла йому такі книжки.
- Ти б мені її не показав? - попросив Канае.
Хлопець сів на татамі, з ляскотом закрив книжку й передав її гостеві. То був великий альбом з картонною обкладинкою, обклеєною тонким європейським папером, на якій серед плетива абстрактного візерунка значилося: „Пригоди Ген-тяна”. Канае розгорнув першу сторінку. Такого роду
книжки він бачив не раз. У ній був зображений цілком реальний дитячий світ і лише в оздобах на краях, віньєтках і в характері письма великими ієрогліфами проглядало щось абстрактне. Навіть у цих малюнках для хлоп'яти було видно неабиякий художній дар Мотоко Моегі - простота ліній, яскравий сміливий колорит, енергійність руки.
