Сакура ображено закопилила губи, і молодик зареготав! Поглядаючи на нього, засміявся й Канае. Разів зо два він бачив його й раніше в цьому барі. На правильних рисах обличчя цього чоловіка лежала тінь пережитого, а це означало, що він старший за Канае років на три-чотири. Принаймні спочатку так здалося Канае. І тільки коли молодик сміявся, вираз його обличчя ставав невинним і дуже молодим. Загравати з жінками й теревенити - в цьому він не мав рівних. Навіть Мотоко Моегі, завжди холодна до людей, сміялася від його жартів, і це дуже непокоїло Канае. „От шалапут!” - подумав нього. Хоч віскі не було міцне і Канае пив його маленькими ковтками, він одразу відчув, горять його щоки. „Певно, той чоловік службовець, а не утриманець якоїсь фірми, що має своє представництво в Токіо, бо тоді він був би з компаньйоном.” ,- вирішив Канае. Незнайомець завжди сидів біля стійки сам, як і Канае. Поглядаючи збоку на його старанно прилизане волосся, Канае почувався приголомшеним зухвалою заявою молодика про те, що його вабить сюди Момоко. „А втім, таких відвідувачів тут, мабуть, немало” ,- подумав він і замовив ще одну склянку віскі з содовою. Тим часом молодик знову
причепився до хазяйки:
- То Момоко-сан - новачок? У барі працює вперше?
- Начебто. Ще не розбещена, га?
- Я теж не розбещена! - хизуючись своєю молодістю, вигукнула Сакура.
- Ну чого ти всюди пхаєшся? Момоко-сан і ти - що журавлиця і курка.
Цього разу навіть на обличчі хазяйки з'явився вираз невдоволення, але гість спритно викрутився:
- Зате хазяйка тут особлива - як лебідка.
Було видно, що лестощі - найкращий спосіб полоскотати самолюбство хазяйки. Зиркнувши на її проясніле обличчя, Канае ладен був підозрювати, що той гість добре все розрахував і втерся в довір'я до неї. Розмова тим часом тривала, і Канае не міг встати й піти геть.
- Як та Момоко-сан жила досі? Справляє враження жінки з минулим
- Гм…
- Вона заміжня?
- Здається, ні. А хіба ви самі не можете розпитати? У вас же руки на всі штуки.
- Може, вона ще дівчина, а може, і вдова. В усякому разі, якби не знала чоловіків, то її погляд не був би таким страшним.
- Яким? Хіба в Момоко-сан негарні очі?
- Здається, ніби вони заглядають тобі в саму душу. Є в них щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі. А ошукати їм нашого брата - як раз плюнути.
- Кажете, в неї страшний погляд? Можливо. Але ж і ви, Яма-сан, умієте дурити жінок своїми очима,- давши здачі, хазяйка привітно усміхнулася. Гість трохи збентежився.
- Мені не до жартів.
- Якщо вже так, то я пригадую… коли ж це було?.. певно, тиждень тому… що ви проводили додому Момоко-сан, хіба ні?
- Невже?
- Ох і коротка у вас пам'ять! Пригадуєте, сивий Іто-сан, той старий, з яким ви чаркували, сказав: „Мені з Сакура-тян по дорозі, бо ми живемо в Сугінамі”, а ви: „Тоді я проведу Момоко-тян”. Пам'ятаю, вона заперечувала, бо, мовляв, їй
далеко, а я радила не слухати її. Чого ж зараз одкручуєтеся? - стрімко наступала хазяйка, і збентежений чоловік почухав потилицю.
- Вибачте, пригадав.
- Підозріло, чого це ви приховуєте? - сказала Сакура.
- Я тільки провів її.
- Ох і страшний звір вистежив Момоко-сан! - Сакура знову закопилила губи, а в її очах можна було прочитати: „Краще б він мене переслідував”.
Канае ставало чимраз не приємніше. Він мовчки пив віскі з содовою, наче воду.
- Правда, дивно, що відтоді Момоко-сан перестала ходити на роботу? - спитала хазяйка.
- Між цими фактами я не бачу жодного зв'язку. Вона вийшла з машини, подякувала, а я їй сказав на добраніч і ми розійшлися, ото й усе. А сьогодні мене вразило, що її нема. Я хотів дещо спитати її.
- Що саме?
- Та нічого особливого.
Задумавшись, чоловік забавлявся гральними кісточками. Канае, не промовивши й слова, встав.
- Вже йдете?
- Ага. Прошу рахунок.
Розплатившись за дві склянки віскі з содовою, Канае кивнув головою молодику і, взявши парасольку, вийшов з бару. Надворі мрячило і було досить холодно. Вечір тільки починався.
Електричкою на лінії Ямате Канае дібрався до станції Ікебукуро, а потім пересів на автобус. Тепер йому хотілось якнайшвидше побачитися з Мотоко, й оскільки та зустріч мала відбутися в домі Нісімото на очах в Аяко, то він анітрохи не хвилювався. Зійшовши з автобуса, Канае поспішив вулицею, що тонула в ореолі тьмяного світла електроламп. Хміль потроху вивітрювався.
