Канае здалося, ніби його обірвали. Та ні, Мотоко начебто не кепкувала з нього. Сиділа, злегка нахиливши голову, довгі пасма її волосся спадали вниз по щоках. На її обличчі виступив якийсь хворобливий смуток. Канае не міг дібрати, винна в цьому розмова з ним чи натура Мотоко.
- Сома-сан, ви сказали, що пишете роман? - простодушно запитала Аяко.
- Ні, тільки збираюся.
- Який роман?
- Так просто й не скажеш. Якби я знав який, то давно б уже розпочав писати.
- Про кохання?
- Ви глузуєте.
Очі Аяко блиснули, й вона засміялася. Нараз Мотоко підвела очі й сухо сказала:
- Так от, щодо вашої пропозиції… Здається, я не зможу на неї пристати.
Телефонна слухавка була холодна. Крізь шум, схожий на гудіння бджолиного рою, пробивалися автомобільні сигнали й дитячі вигуки. „Мабуть, дзвонить з будки на вулиці”,- зміркував Канае.
- Алло! Нісімото-сан? - Канае прислухався, але нічого не почув. У його уяві виринула червона телефонна будка на розі вулиці під бакалійною крамницею, що служила йому за орієнтир, коли він повертав до будинку Нісімото.- Це я, Сома. Що сталося?
Крізь той шум до його вух долетіло тільки одне слово: „лихо”. „Яке лихо?” - злякано питав він себе і ще голосніше кричав у слухавку:
- Алло! Кажіть ясніше! Погано чути!
- Негайно приходьте!.. Телеграма…
- Що?.. Телеграма?..
Слово „телеграма” в його свідомості пов'язувалося з нещастям. Йому здалося, ніби в кімнаті раптом стало тихо й погляди колег звернуті на нього. Його рука, що тримала слухавку, задерев'яніла.
- Алло! Кажіть повільніше!.. Ясніше!..
- Телеграма прийшла!.. Приходьте швидше!..
- Яка телеграма?.. Звідки?..
- Я вас прошу!.. Мені…
Розмова на цьому урвалася. Канае стояв розгублений. „Прийшла телеграма! Приїжджай!” Ось що це означає. Мабуть, люди біля крамниці слухали її, і тому Нісімото-сан поклала слухавку. А може, їй і цих слів було досить, щоб заспокоїтися? Нема сумніву, що телеграма прийшла від дівчат. З художницею й Аяко-сан щось трапилося. Мабуть, тому Нісімото-сан так важко дихала.
- Що сталося?
- Я й сам добре не розумію,- відповів він машинально на питання Куїми і звалився на стілець. Що з ними сталося? Уже кілька днів підряд його мучило якесь незрозуміле передчуття, а тим часом щось трапилося з ними насправді. Та що? Канае обвів невидющими очима кімнату. Він поринув у здогади, але нічого не міг придумати.
- Ну, я пішов. По дорозі загляну й до Йосіди-сана,- сказав він Коїмі і поміж столами попрямував до дошки. Поряд із своїм прізвищем вписав: „Йосіда-сенсей”. Потім вернувся до вішалки і зняв пальто. Як завжди, за ним уже стояла Коїма з його портфелем у руках. Поклавши його на стіл, вона допомогла Канае одягтися. Коїма завжди про нього дбала.
- Сома-сан, погода якась непевна. Ви взяли парасольку?
- Ні, та, може, якось обійдеться.
Коїма усміхнулась, але Канае не помітив і цього привітного усміху. Із задумою на обличчі він узяв портфель і швидко вийшов з редакторської.
Канае засидівся допізна в редакторській, а потім повечеряв сам-один у найближчій, добре знайомій їдальні. Смеркалося, коли він, не кваплячись, ішов до станції державної електрички. Година пік минула, і вагони були порожні. Та після одної пересадки Канае не поїхав додому, а зійшов на станції Сіндзюку і, змішавшись з людським натовпом, подався до бару „Леда”, де Мотоко трохи підробляла.
По дорозі туди на нього находило поперемінно то відчуття сорому, то невинності, яка намагалася заглушити сором. Ще й раніше в подібних випадках у нього щеміло серце від усвідомлення того, що він зустрінеться з нею одною, а не так, як завжди на квартирі Нісімото, з обома. У нього склалося враження, що Мотоко та Аяко творять одне нерозривне ціле; в них він знайшов і щирих співрозмовниць, і друзів, і привітну родинну атмосферу. Коли ж часом заставав удома тільки одну з них або зустрічався з нею десь-інде, то зразу відчував, як дух йому запирає, губився - наче людина, що жмуриться від яскравого сонця.
