…А хто позаду - відгадай…
Діти все ще гралися. „Напевно, матері не карають їх голодом, коли вони запізняться додому. А хто позаду - відгадай. Ніхто цього не знає. Яка доля чекає мене? Цього теж ніхто не знає. Та я все одно піду з дому, бо тільки так зможу вільно дихати…”
Знадвору долинали веселі дитячі голоси, а в будинку було тихо-тихесенько. Батько подався до своїх пацієнтів і повернеться пізно ввечері. Мачуха з донькою пішла до батьків і там ночуватиме. Отож до ранку цього листа ніхто не побачить. Коли
У кімнаті стало ще темніше, і тільки лист на столику ледь-ледь виднів у останніх відблисках вечірньої заграви, що проникала у вікно.
Задубілі пальці відпустили край блокнота, і він закрився. Канае знов засунув праву руку під ковдру і почав розігрівати її долонею лівої. Тим часом його погляд знову зачепився за картину на стіні. Дрімота склеплювала повіки, а тому краєвид на картині затягувався імлою і здавався продовженням сну. Однак і тепер, коли з'ясувалася причина нічного кошмару, тривога не розвіялась. На чорне тло картини напливало давно знайоме, по-дитячому привабливе обличчя Аяко Аймі. Його обриси поступово розмилися і замість нього з'явилося інше - те, яке Канае бачив недавно. Коли це було? Вчора чи позавчора ввечері? Ні, не тоді - три дні тому. Аяко приходила в гості і сказала: „Вам не здається, що вона була дивна?”.
Коли вона це казала, її обличчя було таке ж суворе, навіть страшне, як і в
„Що Аяко хотіла цим сказати? - перемагаючи дрімоту, міркував Канае. - Це про Мотоко Моегі, що приходила за день до того, Аяко питала: „Вона була дивна?”. Дивна? Вона завжди була така. Навіть якщо Аяко привело до нього побоювання за Мотоко, то що він мав відповісти? Залишилось тільки заперечити. „А все ж таки вона поводилася дивно, - думав далі Канае.- Наступного дня після приходу Аяко (тобто позавчора ввечері) я навідувався на їхню квартиру, але нікого не застав. Учора їх теж не було вдома. Куди вони поділися?”.
За короткий час права рука стала така ж тепла, як і ліва. Канае перевернувся на спину й підтягнув ковдру до самого підборіддя. У його уяві на тлі серйозного, з легкими зморшками на переніссі обличчя Аяко з'явилося інше, бліде. Проникливий, насмішкуватий погляд. Широке чоло й запалі щоки, обрамлені довгими пасмами волосся. Канае пригадалося, як одного разу Мотоко (це було її обличчя), пильно придивившись до власної картини. Сказала: „Якщо вже ви заговорили про душу, то над цією картиною, мабуть, витає моя душа. Як мандрівний вогник”.
А що таке її душа? Погляд Канае знову прикипів до картини. Темний острів на темному острові. Одноманітний чорний колорит картини навівав дрімоту, але Канае не піддавався їй. І раптом у його уяві воскресла згадка про недавній моторошний сон. Тепер уже нема чого лякатися. Це був усього-на-всього сон. А породили його, мабуть, повсякденні тривоги, накопичені в підсвідомості. Та зараз людство ще не втратило розуму, щоб допустити таке божевілля. Але звідки ж тоді береться тривога, що породжує кошмарні сни? Ота найпервинніша тривога, що супроводжує нас ціле життя? Кожну хвилину нашого сучасного життя, схожого на моторошний сон, довшого за саму вічність… Та поступово мозок Канае огорнуло туманом, і він перестав дошукуватися причин тривоги.
„Хоч би там що, а цей сон треба записати, - нагадував собі Канае. Напружити пам'ять і перенести геть усе в блокнот”. Він знову повернувся на бік. Блокнот лежав поруч, біля подушки, авторучка - на столику. Образи в голові Канае мінялися один за одним. Спочатку з'явилося одне обличчя, а через мить на нього напливло друге. Канае простягнув руку до столика. Точніше, подумав, що простягає. Та не встиг він ледь-ледь ворухнутися, як одразу поринув у сон.
На стук у двері Канае Сома підвів голову над столиком. „Напевне, знову вона прийшла”, - подумав він, і шалена, запаморочлива радість охопила все його єство.
