- А я гадав, що в мене настрій непоганий. - Канае провів рукою по обличчю і силувано всміхнувся. - Отже, ви прийшли довідатися про моє здоров'я тому, що вам так веліли?
- Вибачте, що завітала з порожніми руками.
- Байдуже, Аяко-сан, ви неймовірно простодушні.
На обличчі дівчини з'явилася розгублена усмішка.
- Я тільки вирішила розпитати про Мотоко-сан. Оце й усе. Я довго у вас не затримаюся.
- Ну чого вам поспішати? Ви так рідко буваєте в мене. А якщо й зайдете, то лише з якогось приводу. Може, чаю вип'єте? Якщо не будете грітися, то я поставлю на плитку чайник.
- Будь ласка. Я зовсім не змерзла. А ви, Сома-сан, часто працюєте в цій кімнаті? Вам тут не холодно?
- Який же це холод?.. Тим паче для мене. Адже я родом з Хоккайдо. Тут не холодніше, ніж у вашій майстерні.
- Там хоч грубка можна затопити або зігрітися біля котацу[8]. До речі, ви нас обминаєте останнім часом.
- Все зайнятий
- Романом?
Аяко перевела очі на розгорнутий блокнот. „Учора ввечері те саме спитала Мотоко”, - згадав Канае. Мотоко Моегі ніколи не церемониться, а тому він хвилювався: що, коли вона прочитає його записи. Однак зараз Канае був певен, що Аяко чогось подібного не робитиме. І справді, її погляд уже перескочив з блокнота на чайник. У поставі дівчини відчувався смуток. Канае дивився на неї і в нього защеміло серце. „Я люблю її… Та й вона не байдужа до мене… Вона м'яка, лагідна й чуйна… Тільки-но здогадалася, що з подругою щось коїться, як одразу прибігла з розпитами. Якби я з нею одружився, то навіть злидні не перешкодили б їй бути дбайливою, люблячою дружиною. У нашій сім'ї панував би мир і злагода. Якби я ось зараз сказав їй все це відверто, вона зашарілася б, завагалася, та кінець кінцем погодилася б. Тільки от…”
Запихкав чайник. Канае переставив його на столик, з коробки з-під мандаринів вийняв бляшанку чаю, чайничок для заварки й чашки. Все інше взялася робити Аяко. Канае стежив, як дівчина наливає чай, і думав собі: „Яка то вона хазяйновита!” Хоч вона була молодша і за нього, і за Мотоко, та, здавалось, заміняла йому матір. Було в ній щось не просто жіноче, а таки материнське. І йому пригадалася його мати, яка на далекому Хоккайдо, мабуть, турбується тим, що її син ніяк не порадує її невісточкою. Аяко напевне сподобалася б матері. Навіть незважаючи на її минуле. Напевне сподобалася б…
- На жаль, крім чаю, нічим вас пригостити.
- Дарма.
- Учора в мене були тістечка. Мотоко-сан геть чисто всі ум'яла.
Сьорбаючи чай, Аяко ледь-ледь усміхнулася.
- То що ж наштовхнуло вас на думку, що з Мотоко-сан щось негаразд? - спитав Канае.
- Останнім часом Мотоко-сан кинула малювати. А те, що раніше створила, взялася нищити.
- Нищити?
- Принесе старе полотно й довго на нього дивиться. Потім щось промимрить - мовляв, воно їй не подобається або нікудишнє, - і швидко замаже білою фарбою. Я думала, знищено одну-дві картини, а виявляється - чимало. І саме тоді, коли мене не було вдома. Отож старих полотен зовсім не стало. А до нових Мотоко-сан і не бралася. Мені дуже прикро.
- Коли це почалося?
- Ну… цього року.
- Жаль. У Мотоко-сан, певно, було багато гарних картин. Може, на неї напала зневіра?
- Ви так думаєте? Вона дуже знервована. Раніше ходила на роботу тільки вдень, а ввечері могла віддаватися живопису. Та з минулої осені вона ще й увечері зайнята. Тож і нема коли малювати. Новий розпорядок дня у всьому винен.
- Мотоко-сан - нічна птаха. Як я.
- Завжди щось її дратує. Мабуть, я.
- Ну що ви!
Аяко замовкла. Пальці її рук, простягнуті над електричною плиткою, злегка затремтіли.
- Виходить, і їй загрожувала небезпека, - промовив Канае і зиркнув на картину, яку подарувала йому Мотоко Моегі. - Учора ввечері Мотоко-сан ще з порога попросила показати їй цю картину. Довго її розглядала, а потім, немов оцінюючи чужий твір, осудливо сказала: „Правда, нікудишня?” Вона і її могла знищити. Ото був би жах! Я ж доклав стільки зусиль, щоб отримати цю картину, і вона мені так подобається.
- А може, вам, Сома-сан, не картина подобається, а її авторка?
Канае стрепенувся. А тим часом Аяко, звівши очі на стіну, промимрила: „Яка страшна річ! Зачаровує, мов нечиста сила”. „Чи не промовляє її словами заздрість? - міркував Канае. - Сказала те, що думала”. Тепер він бачив її профіль і хвилясте волосся на білій потилиці. Аяко сиділа на міцно стулених ногах, одна її рука ледь-ледь торкалася татамі. На ній був світло-абрикосового кольору светр і темно-синя спідничка.
- Картина подобається мені не тому, що я зацікавився Мотоко-сан. Скоріше навпаки, я зацікавився авторкою через те, що картина припала мені до душі.
Аяко знову дивилася на Канае збентеженим поглядом.
- Мабуть, щодня поглядаєте а цю картину і згадуєте Мотоко-сан?
- Зовсім ні. Як придбав її, то заспокоївся.
- А я боюся цієї картини… І Мотоко-сан боюся. Я зовсім не знаю, що в неї на думці останнім часом.
