- Справді… Її душею заволоділо сум’яття. Спогади про минуле й честолюбність митця палять її зсередини. Минуле залишило в її свідомості глибоку рану і тисне на неї з такою ж силою, як і сучасне. Тому до неї не можна підходити із звичайною міркою. Її вчинки навдивовижу імпульсивні, не пов’язані один з одним. Мотоко-сан живе в часі, в якому перемішалося минуле із сучасним.
- Я вас не розумію. По-вашому, саме в цьому вся її суть?
- Не інакше. Вона - уособлення зневіри. Я не уявляю, як можна так жити.
- Мотоко-сан не байдужа до чужого лиха, приязна і з доброю душею.
- А ви хіба не такі?
- Ні, ви, Сома-сан, помиляєтеся. Я слабодуха, тонко сльоза і живу тільки завдяки Мотоко-сан. А ще я зла і вперта. Одним слово, нікудишня.
- Що ви кажете? Це просто жах!
Канае взяв у руки тремтячі кінчики пальців Аяко, протягнутих над електричною плиткою. Вона не опиралася.
- Я правду кажу.
- Ні, ви - покірна й лагідна дівчина. Не те, що Мотоко-сан. У неї є щось ексцентричне і зловісне, а душа скалічена. Напевне, минулі страждання знівечили її життя. А проте вона - митець непересічного обдарування. Увесь її душевний неспокій відбився в картинах.
- Мотоко-сан добра людина. Не така, як ви гадаєте. Заради мене вона погодилася на принизливу службу, пожертвувала своєю улюбленою роботою.
- Усе це несерйозно. Звичайна примха нестійкого характеру. Я не приховую, що ви мені більше подобаєтеся.
Аяко ледь-ледь зашарілася і вивільнила пальці з рук Канае. Залишені напризволяще, вони повисли над електричною плиткою. „Власне, що вона хоче мені сказати? - думав Канае.- Тільки те, що її подруга дивно поводиться? А може, має до мене якусь особисту справу?” Канае знову ніби несамохіть узяв у свої руки пальці Аяко.
- Аяко-сан, вам треба більше впевненості.
- А звідки її взяти?
- Як це - звідки? Ви ж така гарна дівчина.
- Це неправда.
- Я з вами не згоден. Ви мені подобаєтеся. Самі ж знаєте.
- І це неправда…- Аяко напружилася всім тілом, намагаючись вивільнити пальці рук, а потім скоромовкою додала: - Вам до вподоби Мотоко-сан. Я в цьому впевнена.
- От і маєш! - Канае не вмів брехати, та як слід пояснити, що його ставлення до Мотоко-сан і до Аяко-сан неоднакове, теж не міг.- Мені подобається і Мотоко-сан і ви. Тільки по-різному.
- Кажете, вам подобаємось ми обидві? - Злегка опустивши очі, Аяко не відводила від Канае проникливого погляду. її обличчя було прекрасне.
- Різниця в тому…
- Ні, такого не буває. Неможливо любити двох! - надривно вигукнула Аяко.
Понуривши голову, Канае задумався. «І надав же мені чорт сказати таку дурницю!.. Відколи Аяко перестала мені вірити?.. Невже вона всерйоз ревнує мене до Мотоко?.. Мабуть, я розслабився під впливом вчорашнього…» - мучили його сумніви, аж поки нарешті Канае не дійшов висновку, що Аяко має рацію: він таки любить Мотоко. Хіба не тому ухилився від прямої відповіді на закид Аяко? Мабуть, вона чисто жіночим інстинктом відчула те, в чому він не наважувався собі признатися…
Аяко дивилась на Канае поглядом, сповненим і жалю, і ворожості, а надто благання.
На стук у двері з'явився Канае, і Мотоко мовчки прослизнула повз нього в кімнату. Здавалося, вона не хоче, щоб хтось її помітив тут, у коридорі (хоч у таку пізню годину в будинку панувала тиша), а їхні стосунки настільки близькі, що не вимагають зайвих церемоній. Можливо, Канае був схильний визнати справедливість останнього твердження і вважав цілком зрозумілою таку поведінку Мотоко.
- Це ви, Мотоко-сан? Що сталося? Чому так пізно?
Не виймаючи рук з кишень пальта, Мотоко сіла на дзабутон перед низеньким столиком, за яким щойно працював господар. Сиділа недбало, розвівши ноги. А коли звела очі на Канае, то нарешті промовила:
- Добрий вечір! Не сподівалися?
- Звичайно. Ви ж з'явилися як грім з ясного неба.
А крім того, вже початок одинадцятої.
- Хіба?
- Маєте якусь невідкладну справу?
Мотоко заперечливо хитнула головою, і розпущені пасма її прямого волосся загойдалися на щоках. Хоч таке довге волосся й не можна було назвати гарним, та воно відтінювало риси її блідого обличчя, надаючи йому неповторності. Звисаючи майже до плечей, воно ніби утворювало для нього чорну рамку.
- Надворі, мабуть, холодно? Правда, у мене теж не тепло.
- Байдуже. Хай це вас не турбує.
Якусь хвилину Канае вагався (йому пригадалося, що Нацуме Сосекі[9] в одному романі написав, як у Маларме зіпсувався настрій, коли гість зайняв його крісло), а потім, полінувавшись вийняти з шафи дзабутон, опустився на ковдру. Річ у тому, що сьогодні вранці Канае проспав і не встиг прибрати постелі. А коли по дорозі з редакції повечеряв у місті й повернувся додому, то вже не мав охоти до прибирання. Замість того сходив у громадську лазню, після повалявся на постелі, перегортаючи журнали, й аж тоді сів до столика працювати. Та раптом завітала Мотоко, і Канае стало незручно за безладдя в кімнаті. Сидячи на ковдрі, він хвилювався: ану ж вона здогадається, що поставила його в таке становище?
Тим часом Мотоко, розглядаючись по кімнаті, завважила на стіні свою картину.
- Дозвольте подивитися.
- Зняти?
