Анґва прокинулася. Надворі був майже полудень, і вона лежала у своєму ліжку у домі папі Кекс. Хтось стукав У Двері.
— М-м-м? — сонно пробурмотіла вона.
— Не знаю. То попросити його піти? — сказав голос, який лунав точно на рівні замкової щілини.
Анґва швидко почала згадувати. Інші мешканці попереджали її про це. Вона дочекалася відповіді на свою непромовлену репліку.
— Дякую, солоденька. Знов забула, — сказав голос.
З пані Кекс час мав вирішальне значення. Досить важко жити в будинку, коли у його власника розум лише номінально прив’язаний до сьогодення. Пані Кекс була медіумом.
— Пані Кекс, ви знову ввімкнули своє передбачення, — сказала Анґва, піднявши ноги з ліжка і швидко риючись у купі одягу на стільці.
— То де ми встановились? — сказала пані Кекс, досі не входячи до кімнати.
— Ви щойно сказали: «Не знаю. То попросити його піти?», пані Кекс, — нагадала Анґва. Одяг! Завжди з ним якість проблеми! Мінімумом, за який повинен перейматися чоловік-перевертень, була пара шортів, щоб будь-якого моменту можна було вдати, що він вийшов на пробіжку.
— Таки-так, — пані Кекс прокашлялася. — Внизу тебе жде якийсь молодик, — сказала вона.
— Хто він? — запитала Анґва.
На хвилину в коридорі запанувала тиша.
— Так, добре, все, розібралася, — сказала пані Кекс. — Звиняй, солоденька. Мені голова розвалюється, як люди не кажуть свої питання, а я на них одповіла. Золотце, ти в людській подобі?[12]
— Можете увійти.
Кімната була невеличка. Все було переважно в коричневих тонах. На підлозі коричневий лінолеум, стіни коричневі, а над коричневим ліжком висіла картина з коричневим оленем, на якого коричневі собаки напали на коричневому болоті на фоні неба, яке, всупереч встановленим метеорологічним стандартам, було коричневим. Була коричнева шафа. Можливо, якби хтось продерся крізь таємничі старі шуби[13], що висіли в ньому, він потрапив би у чарівну казкову країну, повну тварин, що говорять, та гоблінів, але, мабуть, краще цього не робити.
Пані Кекс увійшла. Це була маленька, але огрядна жіночка, що намагалася компенсувати нестачу зросту височенним чорним капелюхом; не таким, що носили відьми, а якимось дивакуватим, прикрашеним опудалами птахів, фруктами з воску та іншими різними декоративними предметами — все було пофарбоване в чорний колір. Анґві вона дуже сподобалася. Кімнати були чистими[14], ціни були низькими, а сама пані Кекс із розумінням ставилася до людей, які жили трохи незвичним життям і мали, наприклад, алергію на часник. Її власна дочка була перевертнем, і вона знала все про потребу довгих ручок на вікнах і дверях, щоб їх можна було відчиняти й зачиняти лапою.
— Він у кольчузі, — сказала пані Кекс. Вона обома руками тримала відро гравію. — І має повні вуха мила.
— А, тоді зрозуміло.
— Оі, я можу попросити його піти, — сказала пані Кекс. — У випадку, якщо щось піде не так. Особливо, якщо у нього є кілок. Я не можу цього допустити. Натовпи людей у передпокої, розмахування факелами…
— Здається, я знаю, хто це, — сказала Анґва. — Я сама потурбуюся про гостя.
Вона заправила сорочку.
— Коли будеш виходити, замкни за собою, — виходячи в коридор, крикнула їй навздогін пані Кекс. — Я хочу змінити пану Мигалю ґрунт у труні, бідолашечку знов болі в спині мучать.
— Щось воно схоже на гравій, пані Кекс.
— Ортопедичний гравій!
Морква стояв на порозі у шанобливій позі з шоломом під пахвою і дуже збентеженим виразом обличчя.
— Ну? — недоброзичливо сказала Анґва.
— Ем. Доброго ранку. Я думав, ну бачиш, мабуть, ти небагато знаєш про місто, ось так. Я можу, якщо ти хочеш, якщо ти не заперечуєш, і сьогодні немає чергування… трохи показати тобі місто…
На якусь мить Анґві здалося, що вона заразилася передбаченням від пані Кекс. В її уяві промайнули різні варіанти майбутнього.
— Я ще не снідала, — сказала вона.
— У ґномській забігайлівці «Буравчик» на Кабельній вулиці непогані сніданки.
— Час обідати.
— Вартові Нічної сторожі в такий час ще снідають.
— Я майже повністю вегетаріанка.
— Там подають соєвих щурів.
Вона здалася.
— Гаразд, тільки візьму плащ.
— Хар-хар, — почувся голос, сповнений спопеляючого цинізму.
Вона опустила погляд. Позаду Моркви сидів Гаспод, він намагався одночасно люто чухатися і втуплювати погляд Анґві прямо в очі.
— Минулої ночі ми загнали кота за дерево, — сказав Гаспод. — Ми з тобою. Ми могли б бути разом. Доля звела нас разом, це її перст…
—
— Перепрошую? — щиро здивувався Морква.
— Не ви. Собака.
Морква озирнувся.
— Він? Він тобі заважає? Він хороший хлопчик!
— Гав-гав, печиво.
Морква автоматично помацав кишені.
— Бачиш? — сказав Гаспод. — Він простий як двері. Ти ж згодна?
— У ґномські забігайлівки пускають з собаками? — спитала Анґва.
— Ні, — відповів їй Морква.
— Трясця, — вилаявся Гаспод.
— Справді? Мені підходить, — сказала Анґва. — Ходімо.
— Вегетаріанка? — пробурмотів Гаспод, кульгаючи за ними. — Брехуха.
— Мовчати.
— Перепрошую? — знову здивувався Морква.
— Вибачте, подумала вголос.
