Подушка Ваймза була холодною і твердою. Він обережно її помацав. Вона була такою холодною і важкою, бо була не подушкою, а столом. Його щока, схоже, до нього прилипла, і він намагався не думати, що то за клейка субстанція їх поєднала.
Він навіть не встиг зняти свою кольчугу.
Але йому вдалося відклеїти одне око.
Він писав у своєму зошиті. Намагався все розставити на свої місця. А потім заснув прямо за столом.
Котра година? Немає часу відновлювати всю картину. Він прочитав:
Його погляд застиг на папірці з закарлючками.
«Я на правильному шляху, — подумав він. — Не важливо знати, куди цей шлях веде. Треба просто ним іти. Якщо придивитися, завжди можна виявити злочин. Тут явно видно руку найманців.
Іти за кожною підказкою. Перевіряти кожну деталь. Копати, копати.
Їсти хочу».
Він встав на ноги, похитався і подивився на своє обличчя в тріснуте дзеркало над чашею для вмивання.
Події попереднього дня відфільтровувалися через брудну марлю пам’яті. Центральну позицію займало обличчя лорда Ветінарі. Сама думка про нього розгнівала Ваймза.
Просто чудово! Він наказав Ваймзу припинити розслідування крадіжки з…
Ваймз витріщився на своє зображення у дзеркалі.
…Щось вкололо його у вухо і розбило дзеркало.
Миттєво Ваймз перевів свій пильний погляд на новий отвір у штукатурці, оточений залишками дзеркальної рами. Навколо нього уламки скла дзвеніли по підлозі.
Ваймз застиг на місці.
Потім його ноги, дійшовши до висновку, що мозок перебуває в іншому місці, кинули решту тіла на підлогу.
На столі також задзвеніло. Вибухнула недопита пляшка «Обіймиведмедя». Ваймз навіть не міг згадати, коли її купував.
Він доповз до вікна і нарешті випростався.
У його свідомості спливали образи. Мертвий ґном. Отвір у стіні…
Думка, здавалося, зароджувалася в його спинному мозку і лише потім поширювалася до головного: стіни були з дерева та штукатурки, та ще й старі; якщо постаратися, їх можна проколупати пальцем. Щодо шматка свинцю…
Він встиг стрибнути на підлогу саме в той момент, коли у стіні біля колишнього дзеркала з’явився новий отвір, що дивовижним чином збігався за діаметром з отворами, уже пробитими у стіні біля вікна. Повітря заповнив пил від штукатурки.
Його арбалет стояв притулений до стіни. Стріляти з нього Ваймз не вмів. А хто взагалі вмів? Наводиш на мішень і стріляєш. Він підтягнув його до себе, перекотився на спину, уперся ногою в скобу і з силою потягнув тятиву доти, доки щось клацнуло, і тятива стала на місце.
Потім він перекотився, підвівся на одне коліно і вклав у жолоб стрілу.
Це точно була баліста, не що інше. Мала бути. Можливо, навіть розміром з дорослого троля. Хтось затягнув її на дах оперного театру чи навіть вище…
«Вогонь на себе, вогонь на себе… — він підхопив шолом і начепив його на кінець наступної стріли. — Що потрібно зробити — присісти під вікном і…»
Він на мить замислився. Потім перекотився по підлозі у той кут кімнати, де стояла жердина з гаком на кінці. Колись її використовували, щоб відчиняти вікна на верхніх поверхах, а тепер вона іржавіла у кутку.
Він закріпив шолом на кінці жердини, сам втиснувся у кут, а жердину всіма силами поставив таким чином, щоб шолом визирав над підвіконням, і…
Тріски розлетілися саме з тієї точки, де зараз повинна була відчувати значні незручності людина, яка тримає шолом на жердині.
Ваймз усміхнувся. Хтось намагався його вбити, і це змусило його почувати себе живішим, аніж останні декілька днів.
І вони були не такі розумні, як Ваймз. Завжди варто сподіватися, що ваш потенційний убивця буде саме таким.
Він турнув жердину, підняв арбалет, прокотився повз вікно, вистрілив у невиразну форму на даху оперного театру навпроти, сподіваючись, що арбалетна стріла може подолати таку відстань, перестрибнув через усю кімнату і рвонув ручку дверей. Коли він вибігав, щось зі свистом розтрощило одвірок.
Він біг задніми сходами, через двері, дах туалету, провулок Суглобний, вгору задніми сходами ретрофренолога Зорго[15], вмить удерся до операційної і скочив до вікна.
Зорго та його пацієнт здивовано на нього глянули.
На даху опери не було нікого. Ваймз озирнувся і зустрівся з парою спантеличених поглядів.
— Доброго ранку, капітане Ваймзе, — сказав ретрофренолог, його масивна рука досі тримала молот у повітрі.
Ваймз якось дивно, маніакально посміхнувся.
— Просто мені здалося, — почав він, видумуючи історію на ходу, — що на даху сидить цікавий рідкісний метелик.
Троль і пацієнт ввічливо дивилися повз нього.
— Поки біг сюди, метелик, певно, вже полетів, — засмучено сказав Ваймз.
Він підійшов до дверей.
— Вибачте, що потурбував, — сказав він і пішов геть.
Пацієнт Зорго з цікавістю спостерігав за ним, доки той не зник з поля зору.
