Озброєні полностью

— Гаразд, — сказала вона. — Здається, я можу це з’ясувати. Залиште це на мене.

— Як?

— Ем… Я… Ну, я б могла зняти уніформу, чому б ні, і… ну… сказати, що я сестра кухарки чи щось таке…

Морква вагався.

— Думаєш, це спрацює?

— А є кращі ідеї?

— Поки немає.

— Ну, добре. Тоді я… знаєте… повертайтеся до решти… а я… Я знайду більш відповідний одяг і спробую.

Джерело гиготіння можна було визначити із заплющеними очима. Гаспод умів виникати з нічого, мов невелика хмарка сірководню в переповненому приміщенні, і володів умінням заповнювати собою весь наявний простір.

— І де тут можна знайти цивільний одяг? — розмірковував Морква.

— Хороший вартовий завжди готовий до імпровізації, — сказала Анґва.

— Цей маленький собака жахливо хрипить, — зауважив Морква. — Чому він завжди за нами ходить?

— Уявлення не маю.

— Він приніс тобі подарунок.

Анґва зважилася на нього глянути. Гаспод тримав у роті дуже велику кістку. Кістка була ширшою, ніж він сам у довжину, і, можливо, належала комусь, хто закінчив своє життя десь у бітумному озері. Де-не-де проступали ділянки зеленості та пухнастості.

— Дуже мило, — холодно сказала вона. — Повертайтеся до Сторожі. А я спробую щось вивідати…

— Ну, якщо ти впевнена… — неохоче погодився Морква.

— Так.

Коли він пішов, Анґва рушила до найближчої алеї. До сходу місяця було лише кілька хвилин.

Повернувся Морква в задумливому стані. Сержант Колон віддав честь.

— То тепер ми можемо йти додому? — спитав він.

— Що? Чому?

— Ти сам сказав, ми все з’ясували.

— Я це сказав, щоб уникнути зайвої уваги, — сказав Морква.

— А-а. Дуже розумно, — швидко зреагував сержант. — Я ж так і подумав. Уникнути зайвої уваги. Я знав.

— Десь досі ходить убивця. Або хтось іще гірший.

Морква окинув поглядом неструнку ватагу вартових.

— Але зараз, здається, ми повинні розібратися з Денною сторожею, — згадав він.

— Гм. Кажуть, там майже справжнісінький бунт, — сказав Колон.

— Тому ми й повинні з цим розібратися.

Колон прикусив губу. Він не міг назвати себе боягузом. Минулого року, коли місту загрожував дракон, саме Колон стояв на даху і стріляв у нього стрілами, одна за одною, поки той летів на нього, широко роззявивши свою жахливу пащу. Щоправда, потім довелося змінити спіднє. Але це було просто. Великий-превеликий вогнедишний дракон — це зрозуміло. Ось він перед тобою, ось він хоче засмажити тебе живцем. А більше ні про що не потрібно було турбуватися. Хоча турбуватися варто було багато про що, але все це було… зрозумілим. Не було потреби розгадувати загадки.

— Ми будемо з цим розбиратися? — перепитав він.

— Так.

— О. Добре. Мені подобається розбиратися.

Старий Тхір Рон був поважним членом Гільдії жебраків. Він був бурмотуном — справжнім професіоналом.

Він міг ходити серед людей і бурмотіти щось своєю мовою, поки ті підсвідомо не починали давати йому гроші. Люди думали, що він божевільний, але насправді це було не так. Просто він перебував у контакті з реальністю космічного рівня, а тому йому важко було помічати дрібніші речі, такі, як інші люди, стіни і мило (хоча на дуже дрібні речі, такі, як монети, він мав просто першокласний зір).

Тому він зовсім не здивувався, коли повз нього пробігла красива молода жінка, зриваючи з себе одяг. Такі речі траплялися весь час, хоча досі — лише всередині його голови, а не назовні.

А потім він побачив щось незвичне.

У провулку зникла струнка золотиста блискуча тінь.

— А я ж казав їм! Я казав їм! Я казав їм! — почав він. — Жебрак дасть їм палицю протилежним кінцем. Чорти б їх. Тисячолітня рука й креветко! Я казав їм!

Коли Анґва знову з’явилася, Гаспод завиляв тим, що технічно було його хвостом.

— «Жнайду бівьш відповідний одяг», — дразнив він, досі тримаючи в роті кістку. — Я тут пвиніс тобі невеликий давуночок.

Він кинув кістку на бруківку. Звірячі очі Анґви також не оцінили дарунка.

— Навіщо це? — запитала вона.

— У цій кістці повно поживного кісткового мозку, — образився пес.

— Забудь, — відмахнулася Анґва. — Добре. Як ти зазвичай потрапляєш до Гільдії найманців?

— А після цього ми могли б повалятися у смітті десь на вулиці Федри, — сказав Гаспод. Обрубок його хвоста досі стукав по землі. — Там є щури, від яких шерсть дибки стає навіть на… Ні, добре, забудь, що я це згадав, — швидко закінчив він, побачивши, як Анґвині очі спалахнули зовсім не привітними вогнями.

Він зітхнув.

— Є каналізація. Виходить із кухні, — сказав він.

— Достатньо широка для людини?

— Недостатньо навіть для ґнома. Але сьогодні не наш день. Сьогодні вечір спагеті. А у спагеті не буває багато кісток…

— Та припини ж.

Він покульгав за Анґвою.

— Це була гарна кістка, — сказав він. — Ледь-ледь почала зеленіти. Га! Б’юся об заклад, від цукерок від твого пана Здорованя ти би так грубо не відмовлялася.

Він аж верескнув від її раптової атаки.

— Що ти верзеш, йолопе?!

— Нічого! Нічого!

Він потягнувся за нею, супроводжуючи подорож тихеньким повискуванням.