Озброєні полностью

— Точно, — сказав Декан, який весь попередній день провів за «Книгою з етикету леді Дейрдри Ваґґон». — Коли вона з’явиться, точно повинна вийти за когось заміж. Не можна дозволити, щоб незаміжні наречені швендяли по всьому місту, провокуючи суспільні заворушення.

— Я зовсім забув про дружбу! — сказав Ваймз.

Бібліотекар, який перестав мучити орган і вирішив дати йому зарядитися, зрадів.

— У-ук?

— Гаразд, іди і знайди його, — сказав Ридикуль. — У тебе ще майже пів години.

— Це не так просто. Вони ж на деревах не ростуть!

— У-ук?

— Гадки не маю, кого попросити.

— У-ук!

Бібліотекар дуже хотів стати дружбою. Дружбі дозволялося цілувати дружок, а їм не дозволялося тікати. Тому він дуже засмутився, коли Ваймз не погодив його кандидатуру.

Виконувач обов’язків констебля Дуболом наполегливо піднімався сходами Вежі мистецтв і щось бурчав собі під ніс. Він знав, що не може скаржитися. Це було чесне жеребкування. Як сказав Морква, не можна наказувати підопічним робити те, чого сам не можеш зробити. Жуйці дісталася коротка соломинка, а це означало — ха-ха! — довгий шлях наверх.

Це означало, що якщо будуть якісь неприємності, він пропустить усе цікаве.

Він не звернув жодної уваги на тонку мотузку, що звисала з вікна далеко вгорі. Якби він навіть її помітив… Що з того? Це була просто мотузка.

Гаспод вдивлявся у тіні.

Звідкись у темряві почулося гарчання. Це було не звичайне собаче гарчання. Первісні люди чули такі звуки у найглибших печерах.

Гаспод сів. Обрубок його хвоста невпевнено стукнув по землі.

— Я знав, що рано чи пізно знайду тебе, — сказав він. — Старий добрий нюх. Найтонший інструмент, відомий собаці.

Знову почулося гарчання. Гаспод заскавулів.

— Справа в тому, — почав він. — Розумієш… тут таке… справа в тому… мене послали… до тебе…

Сучасна людина також могла почути такі звуки. Незадовго до того, як стати покійником.

— Я тебе розумію… Не хочеш говорити, — продовжував Гаспод. — Але справа в тому… Так, я знаю, про що ти зараз думаєш. Гаспод виконує накази людини?

Гаспод змовницьки подивився через плече, ніби там могло бути щось гірше, ніж те, що перебувало перед ним.

— Саме звідси у всіх собачих бід лапи ростуть, розумієш? — не вгамовувався пес. — Цього навіть Великий Фідо не може второпати. Розумієш? Ми ж з тобою бачили собак у Гільдії, правда? Чули, як вони виють. О так, «смерть людям» і все таке. Але під усім цим ховається страх. Якийсь голос повторює: «Поганий пес». Він лунає не ззовні, він приходить зсередини, прямо з твоїх кісток. Собаку створила людина. Я це розумію. Хотілося б не розуміти, але вже так повелося, що розумію. Це моя сила — розуміти. Я читав книги. Ну, жував книги.

Темрява мовчала.

— А ти водночас і вовк, і людина. Правильно? Так, тобі також важко. Я розумію. Подвійне життя. Але, виходить, ти — також частково собака. Тому що насправді собака — це наполовину вовк і наполовину людина. Ти правильно сказала. У нас навіть є імена. Ха! Тож наші тіла говорять нам одне, а свідомість говорить інше. Це життя собаки. Саме це означає бути собакою. Б’юся об заклад, ти не можеш від нього втекти. Не назавжди. Він твій господар.

Темрява щосили мовчала. Гасподу здалося, що він почув рух.

— Він хоче, щоб ти повернулася. Річ у тім, що, якщо він тебе знайде, то все. Він буде говорити, а ти будеш підкорятися. Але якщо ти повернешся із власної волі, то це вже буде твоє рішення. Людиною ти будеш щасливіша. Я маю на увазі, що я можу тобі запропонувати? Ловити щурів чи викушувати бліх? Розумієш, не знаю, як сказати… Може, це не така вже й проблема? Просто нікуди не ходиш шість-сім вечорів на місяць…

Анґва завила.

Поодинокі шерстинки, що ще залишилися на спині Гаспода, стояли дибки. Він спробував згадати, де в нього яремна вена.

— Думаєш, я хотів за тобою плентатися? Шукати тебе? — спитав він. Кожне слово було чистою правдою. — Річ у тім… фактично… Я… — запинався пес. — Тьху! Собаче в собаки життя!

Він трохи подумав і зітхнув.

— О, згадав. Це та, що на горлі, — сказав він.

Ваймз вийшов на сонячне світло, хоча того й було небагато. Хмари прийшли з Осереддя. І…

— Щебню?

Дзеньк.

— Капітане Ваймзе, сер!

— Хто всі ці люди?

— Сторожа, сер.

Ваймз спантеличено витріщився на пів десятка різномастих вартових.

— Ти хто?

— Молодший констебль Ґрольф Піжама, сер.

— А ти… Вуглеморд?

— Я в житті ніфого не зробив.

— «Я в житті ніфого не зробив, сер»! — закричав на нього Щебінь.

— Вуглеморд? У Сторожі?

Дзеньк.

— Капрал Морква каже, що в кожному десь глибоко є приховане добро, — сказав Щебінь.

— А які твої обов’язки, Щебню?

Дзеньк.

— Інженер, відповідальний за глибокі підземні роботи, сер!

Ваймз почухав голову.

— Це майже жарт, правда ж? — спитав він з надією.

— Це новий шолом, який зробив для мене мій товариш Дуболом, сер. Ха! Люди тепер не зможуть казати: «Дивись, он пішов дурний троль!». Вони тепер казатимуть: «Дивись, он пішов той симпатичний військовий троль, який дослужився уже до виконувача обов’язків констебля, за ним велике майбутнє, така Доля йому на роду написана».