Могутні щелепи схопили його за хвіст.
— Фідпусти його, — пробурмотіла Анґва.
Гаспод спробував похитати головою.
— Не жаважай! — гордо сказав він кутиком рота. — Шміливий пеш фрятував штановище! Героїшний порятунок на даху! Ні!
Жолоб знову затріщав.
«Історія мого життя, — подумав він. — Скорочується у мене перед очима…»
Великий Фідо відчайдушно смикався.
— За що ти мене тримаєш?
— За нашийник, — сказав Гаспод крізь зуби.
— Що? До біса його!
Пудель намагався вивільнитися, люто сіпаючись у повітрі.
— Пвипини шмикатися, йолоп! Ти фшіх наш погубиш! — гарчав Гаспод.
На протилежному даху зграя собак з жахом спостерігала за подіями. Жолоб знову затріщав.
Кігті Анґви залишали на черепиці білі сліди.
Великий Фідо смикався і обертався, намагаючись звільнитися від нашийника.
Нарешті той порвався.
Песик зробив у повітрі сальто, на якусь мить завис, після чого ним оволоділа гравітація.
— Свобода!
І полетів додолу.
Лапи Анґви вислизнули з-під неї, Гаспод полетів назад і приземлився на дах, дриґаючи ногами. Вони видерлися на гребінь і повалилися на нього, силкуючись перевести подих.
Поки Гаспод намагався позбутися червоного туману перед очима, Анґва відійшла назад, розігналася та перескочила наступний провулок. Гаспод виплюнув комірець Великого Фідо. Той скотився по даху і зник день унизу.
— Дякую! — закричав він. — Дуже дякую! Так! Залиш мене тут, саме так! І що, що в мене лише три лапи нормальні? Не хвилюйся за мене! Якщо мені пощастить, я впаду раніше, ніж подохну з голоду! О, так! Історія мого життя! Ти і я, дівчинко! Разом! У нас навіть могло щось вийти!
Він обернувся і подивився на собак, що вишикувалися на даху по той бік тракту.
— Гей ви всі! Геть звідси! ПОГАНІ ПСИ! — прогавкав він.
Він ковзнув на інший бік даху. Внизу був провулок, але туди можна було лише впасти. Він прокрався до даху сусідньої будівлі, але знову опинився у глухому куті. Поверхом нижче він помітив балкон.
— Інтелект, — пробурмотів він. — Ось що нас відрізняє. Вовк, звичайний вовк, він би зістрибнув, а якби не зміг зістрибнути, то залишився б тут помирати. Тоді як я, за рахунок свого неперевершеного інтелекту, можу оцінити ціле… оце все в цілому… і знайти рішення шляхом застосування розумових процесів.
Він штовхнув ґарґуйлю, яка сиділа біля жолоба.
— О оі реа?
— Якщо ти не допоможеш мені потрапити на той балкон, я надзюрю тобі у вухо.
— ВЕЛИКИЙ ФІДО?
— Що?
— ДО НОГИ.
Існувало дві теорії щодо подальшої долі Великого Фідо.
Одну висунув Гаспод на підставі спостережень. Вона полягала в тому, що його останки забрав Старий Тхір Рон і тут же продав їх кушніру, тож Великий Фідо врешті-решт знову побачив денне світло, уже у якості пари пухнастих навушників і пари ворсистих рукавичок.
В іншу увірували всі інші собаки. Вона походила, можна сказати, із самого серця кожного собаки і полягала в тому, що він пережив падіння, втік з міста і врешті-решт очолив величезну зграю гірських вовків, які щоночі тероризували сільські садиби. І тоді копання у купах сміття і очікування на помиї біля задніх дверей людських осель здавалося… терпимим. Зрештою, вони страждали в очікуванні Великого Фідо. Його нашийник зберігали в таємному місці і регулярно показували іншим собакам, поки не забули і про нього.
Сержант Колон штовхнув двері кінчиком своєї піки.
Колись давно Вежа мала поверхи. Тепер вона була порожньою до самої верхівки, і порожнечу розсікали лише золоті промінці світла зі старовинних віконних бійниць.
Один промінь, наповнений блискучими часточками пилу, падав на те, що не так давно було виконувачем обов’язків констебля Дуболомом.
Колон обережно помацав тіло. Воно не ворушилося.
Те, що має такий вигляд, і не повинно ворушитися. Біля нього лежала понівечена сокира.
— О, ні, — зітхнув він.
Ще там була тонка мотузка, схожа на ті, що використовують найманці. Вона сіпалася. Колон підняв погляд на серпанок і витягнув меч.
Він бачив весь шлях до вершини Вежі, але на мотузці не було нікого. Що означало…
Він навіть не озирнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя.
Його блискавичне падіння на підлогу та вистріл ружжа позаду припали на одну і ту саму мить. Пізніше він божився, що відчув, як свинцева куля пролетіла йому повз вухо.
І тоді з диму вийшла фігура і, дуже сильно вдаривши його по голові, вирвалася назовні. Починався дощ.
— МОЛОДШИЙ КОНСТЕБЛЮ ДУБОЛОМЕ?
Дуболом скинув з себе своє ж тіло.
— О, — сказав він. — Розумію. Я не міг таке пережити. Я це зрозумів ще у перші фути падіння.
— ТИ ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ.
Нереальний світ живого поволі згасав, і Дуболом сумно поглянув на понівечені останки сокири. Здавалося, це турбувало його більше, ніж понівечені останки самого Дуболома.
— Тільки поглянь на це! — сказав він. — Цю сокиру зробив мій батько, для мене! Чудова була б зброя для загробного життя!
— ЦЕ ЯКИЙСЬ ПОХОРОННИЙ ЗВИЧАЙ?
— А ти хіба не знаєш? Ти ж Смерть, правильно?
— ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО Я ПОВИНЕН ЗНАТИ ВСІ ПОХОРОННІ ЗВИЧАЇ. ЗАЗВИЧАЙ Я ЗУСТРІЧАЮ ЛЮДЕЙ
Дуболом склав руки.
