— Таку красиву? — всміхнулася Софія.
— Таку малу.
— Я вже повнолітня.
— Та я в курсі. — Любомир зі своїм келихом повернувся до крісла. — Я з малолітками справ не маю.
— А та дівчина, що на білку схожа?
— Рита? — здогадався власник «Дівінуса». — Та яка ж вона малолітка? Уже двадцятку пробігла.
— А скидається на пацанку.
— Як колись казали, така в неї конституція, Бог не образив... — Любомир принюхався до вмісту келиха. — Але маєш рацію, дійсно схожа на білку. — Він покрутив келих у руці, придивився до рожевих стежок, які вино залишало на тонкому склі, примружився, ловлячи густе гранатове світло, і додав: — На здоровенну заспану білку.
— За мій дебют! — піднесла свій келих Софія.
— За блискучий дебют, — підтримав її роботодавець. — До дна.
Софію вже кілька годин мучила спрага, тому вона випила одним хилом. Але й за такого поспіху відчула вишуканий смак напою.
— Виз кожною дебютанткою отак відзначаєте? — облизавши губи, запитала вона.
— Не з кожною.
— І чим я така особлива?
— Уяви собі, я також себе питаю: чим вона така особлива? Не підкажеш?
— Я розумна.
— Хто би став сперечатися.
— Я класно граю у «Minecraft».
— Класно мочиш монстрів?
— Ні, я класно майню «редстоун»8.
— А це що таке?
— Провідник енергії.
— Не розумію, але поважаю.
— А ще я не дурна собою.
— І це правда.
— Сексуальна.
— Підтверджую, — кивнув Любомир. — Сексуальна й літературно обдарована.
— А ще зі мною прикольно.
— Відчуваю.
— Ви не знущаєтеся?
— Знаєш, чому я назвав свій клуб «Дівінусом»?
Очі Любомира дивилися туди, де декольте відкривало спітнілу западинку поміж Софіїними грудьми.
Донька інженера знизала плечима. Вона відчула, гостро відчула, як велика холодна краплина поту повільно стікає цією западинкою, як та краплина перечіпається об крихітні пухирці і заглибити її шкіри. Як мандруюча краплина, уже під тканиною, уже схована від очей хитрого кістлявого дядька, рішуче переповзає через напружений та гарячий м’язовий горбик, прискорюється і біжить до пупка.
— У мене є улюблений письменник, — сказав Любомир й відразу уточнив: — Французький письменник.
— Маркіз де Сад? — припустила Софія.
— Не вгадала, — всміхнувся Любомир. — Жорж Батай.
— Я про такого й не чула.
— Жив у минулому столітті. У нього є одна дуже цікава повість, називається «Divinus Deus». У перекладі — «божественне божество».
— Масло масляне, — кивнула донька інженера.
— Типу того. Ще можна перекласти як «подвійний бог» або «божа надмірність».
— Полюбляєте надмірності?
— Хочеш ще вина?
— Хочу.
— Налий собі, — дозволив Любомир, відтак запитав: — Чому ти вирішила, що я полюбляю надмірності?
— Тут надмірно здохлих котів.
— Це мої друзі.
— І не шкода було друзів?
Софія наповнила келих й виголосила:
