— За друзів!
Сказала й відпила вина. Цього разу вже повільно, смакуючи, ополіскуючи рота густою пахучою вологою.
«Якщо цей старий чорт захоче, — вирішила вона, — я покажу йому надмірність. Таку надмірність, що в нього роги повідпадають».
— Вони б усе одно померли. — Власник «Дівінуса» пробіг свою колекцію поглядом. — Я лише не дозволив їм дожити до прикрощів старості, до занепаду. Вони померли у щасливому віці, коли їхні тіла ще не втратили сили і пружності, коли шерсть ще не злиняла. Я зафіксував їх у розквіті, щоби вони тішили мене своєю природною красою.
— А зараз у вас є кіт?
— Так.
— Гарний?
— Мені подобається.
— Він також стане опудалом?
— Я сподіваюся.
— І коли?
— Десь за три роки.
— А кіт про це знає?
їхні погляди зустрілися. За весь час їхнього знайомства вона вперше подивилася Любомирові просто в очі. І нічого там не побачила. Очі господаря «Дівінуса» були світлими, водянистими і непроникними. І це не була непроникність зачиненої штори, а радше непроникність просторової порожнечі, невиразність блідого й рівного, нічим не відміченого місця.
— Ти так артистично читала листа Ельвірі, — сказав Любомир.
— А ви звідки знаєте?
— Знаю.
— То це ви той клієнт?
— Ні.
— Але ви підглядали.
— Я маю знати, що відбувається в моєму клубі.
— Клієнту таке може не сподобатися.
— А ми йому не скажемо. — Любомир підморгнув Софії. — Домовилися?
— Домовилися. — Донька інженера примружила праве око.
— І як тобі Ельвіра?
— У смислі?
— Вона реально тебе збуджує?
— Я би так не сказала.
— А як би ти сказала?
Софія взяла хвилинну паузу, відтак присудила:
— Вона не на мій смак.
— Ти байдужа до класичної вроди?
— Жанна мене більше заводить. — Софія відсьорбнула з келиха. — Тобто збуджує. Як жінка жінку, — виправилася вона. — А в Жанни яка врода? Не класична, ні?
— Як на мене, в її обличчі є щось вульгарне. Печатка грубого вуличного життя. А ще Жанні не завадило би скинути кілограмів п’ять-шість.
— Ні, у неї класна фігура, — не погодилася донька інженера. — Каталожна. Дев’яносто, шістдесят, дев’яносто.
— У випадку Жанни — вісімдесят вісім, шістдесят шість, дев’яносто три.
— Ви знаєте напам’ять? — здивувалася Софія.
— Вона працює в клубі на ставці, — нагадав власник «Дівінуса».
Він підвівся, налив собі вина і з повним келихом рушив до великої книжкової шафи, що стояла в глибині зали. Відкриваючи скляні дверцята, Любомир повторив:
— Ти дуже артистично читала лист Ельвірі.
— Викладачка казала, що в мене ораторська артикуляція.
— Чудово. Я б хотів, щоби ти прочитала уривок із Батая. Уголос. Виразно, з ораторською артикуляцією.
— Довгий?
