Хата з тьотьою Шурою була в селі під Черкасами. "І у хату тьотя Шура, з горем пополам, оформила на мою бабцю як законну вдячність за майже 20-річний догляд її, її курей, котів, картоплі, дерев і кущів. А, була ще тьотя Маруся. Сестра тьоті ІІІури. Але вона померла, чого сама тьотя Шура робити явно не збиралася. Прости мене, Господи. Я, моя мама, бабця і дід-Петро не те, щоби бажали їй смерті. Ми просто розмірковували над вічними бінарними поняттями. А тьотя Шура була куди цинічнішою і практичнішою за нас:
– Пєтя, - казала вона дідові. - Ти би щ учив мене юшку варити, як ти умієш. А то и помреш, і нічо мені од тебе не останеться.
– Чи ви здуріли, тьотя Шура? - дідові аж випав молоток із рук. - Я ж на пятнадцять год молодше вас!
Тьотя Шура підступно відмовчувалася.
Взагалі- то, з дідом вона поводила себе, я зразкова піонерка. Мовчала, не бідкалася, а запитуючи абсурдні питання, швидко вгамовувалася, не отримавши на них жодної відповіді,
З бабцею все було не так. Ой, як же все інакше було з бабцею!
– Ви хто? - час від часу, разів так зо п'ять на день, любила запитати тьотя Шура.
– Як - хто? Я Ліда.
– О. А муж у тебе є? '
– Є.
– А його як звать?
– Пєтя.
– А, це той Пєтя, що в Іркутську з нами через дорогу жив? Він іще з Марусіним чоловіком юшку варив.
– Тьотя Шура! Чи ви вже вобщє не соображаєте? Коли ви в Іркутськ переїхали, тьоті Марусі чоловік уже п'ять год як на войні погиб. А Пєтя - тож ваш племінник!
– А. Ясно. Тільки не кричи на мене… - і тьотя Шура починала плакати.
– Чого ви плачете? - лякалася бабця-Ліда.
– Ти зі мною така зла! Чого ти мене віддала в цю больницю? От зараз прийде доктор, я на тебе пожалуюсь.
– Який доктор? Яка лікарня? Ви ж у себе вдома! - вже ледь стримується бабця.
– Ага. Дома… - Тьотя Шура на півхвилини замовкає. - А коли ми звідси підемо?
– Куда?!
– Додому!
Бабці здається, що вона от-от або сама трісне, або трісне чимось важким тьотю Шуру. Та, як ні в чому не бувало, починає пакувати свої шмутки і «збиратися додому». І так по 5-6 разів на день.
Бабця, тусуючись коло неї зранку до вечора, страшенно схудла.
– Подивися, чи в неї не жовті білки! - плаксиво казала мені мама в телефон.
Білки в бабці-Ліди були в порядку. Та й сама вона була більше в порядку, ніж завжди - худоба їй личила. Злість на обридлу тьотю Шуру робила її молодшою.
Спливали дні.
Якось бабця, почувши в телевізорі чергову подробицю касетного скандалу [42], сапаючи картоплю, ділилася враженням із дідом, а заодно і з тіткою Шурою. Остання - пасивний учасник (до неї особисто ніхто не звертався), проте доволі активний опонент. Тоді її старече божевілля ще тільки починало набирати обертів. Тьотя Шура мочила кори тільки так.
– А шо-шо? Шо за запісь, ти кажеш? - перепитувала вона.
– Та! - відмахувалася бабця, продовжуючи корисні рухи сапкою, - касета така. Там Кучма матюкається і каже, щоб журналіста убили.
(На щастя, слова «убили» тьотя Шура не дочуває, тому її розкрутка версії події не активується. Натомість її розбирає ностальгія):
– Да, помню я, помню, а як же… Ото колись було, заміняла я одну вчительку младших класів. У понеділок… А по деревах тоді кругом портрети Кучми висіли. Ой, скільки ж їх було! Да, в понеділок. І учєнікі тоді всі дуже матюкалися…
– Тьху на вас, тьоть Шура, та ви на пенсію тридцять п'ять год назад вийшли. А вчительку ту, може, й сорок год назад як заміняли. То про Кучму тоді ще ніхто і чуть не чув, то як же його на дереві могли повісить?
Тьотя Шура дивиться з підозрою і неприязню. Тоді починає схлипувати, при цьому її велетенська волохата родимка на носі рухається в такт схлипам.
– Ти мене всєрьйоз не принімаєш… Тобі би тільки спорити…
І повертається до бабці і городу задом, а до села передом.
А й справді, навіщо з нею сперечатися? Ідея ж хороша. Мені ті портрети колишнього ПРЕЗИДЕНТА (о, як я мріяла в дитинстві так-во написати слово «фашисти»!) взагалі уявляються повітряними зміями, що зачепились за крони дерев Червоної Слободи. Тільки замість хвостиків у тих зміїв - учнівські матюки.
Лєті, наша пєсня, впєрьод (і назад?)…
Як зауважити той нетривкий момент, коли графік наших стосунків сягає найвищої точки і починає йти на спад? Чому ми вперто хочемо зробити з квадратичної параболи косинусоїду?
Типу, ну от зара трохи погано, а потім буде ліпше, а потім погано тощо тощо? Все би тут було нічого, та тільки графік цей більш справедливим буде щодо нашого особистого шляху. Коли йдеш по дорозі сам один. Стосунки в даній функції не задаються…
І взагалі, якщо закрити очі для дорогії як такої, якщо уявити собі зовсім якийсь інший спосіб руху, можна буде, імовірно, поділити 144 на 233 і отримати СПІРАЛЬ. А вона всюдисуща, ви знаєте.
