– Так вот же он! - і ракавой мужчін натискає пальчиком таку маню-у-сіньку кнопочку. Навіть сюрреалісти не здогадалися би називати її рубильником.
Ален у цей час спокійно робить чай. Цікаво, чи помічає він наші іронічні посмішки. Хоча, насправді вони швидше ошелешені.
Вальдек (о! Точно! Так звали мальчіка-фламінґо!) з гуркотом висуває свого стільця на середину кімнати і видирається на нього. Бере якусь лампочку і тикає її в плафон. А, от чого він рубильник просив вимкнути. Джинсики на шкіряному в бляшках пасочку сповзають і сповзають - я би вже кінчила, аби мені подобався цей «вау-ммм-ах» типаж чуваків. Цікаво, чи збуджує таке Аскольда. Навряд чи. Йому тут взагалі незручно. А Нона не зводить очей із Алена. Вона в нас взагалі дуже душевна -любить, співчуває і жаліє. Нона-Бодхісатва.
Раптом Вальдек кидає в наш біг проникливий погляд № 3:
– Астаарожна там! Нє прісланяйся к стєнкє! (Коли в цій манері говорить Літвінова, я їй пробачаю. А фламінго мене смішить).
Аскольд відходить від стіни й оглядає своє пальто:
– Та ні, нічого, не біле начебто…
– Да нєт! - (ой, якими ж тупими уродами вважає нас братуньо Вальдек!) - Нєт же! Я ета ктаму, что пятна на стєнкє астануцца!!!
Тут уже, пардон, Алене, ми всі троє дико ржемо. Аскольд іще пробував щось там сказати, що його одіж в гівні не валялася і все таке, але ми з Ноною регочемо так, що дивно, як із-під Вальдека не випадає стільчик.
Сам же Вальдек - о, блаженна пустота! -нічогісінько не розуміє і думає, либонь, що сміємося ми з неряхи- Аскольда. Ми швиденько сьорбаємо принесений Аденом чай і вибігаємо геть із їх помешкання, аби в під'їзді знову вибухнути здоровим дитячим сміхом.
Нє- нє, не бійтеся, це не каліграми ніякі. Це я так СОРУ-РАSТЕ зробила. Просто фраза «Bellissimo -mon amour…» [85] Чомусь така лірика, схожа на тонкий ніж, що заходить тобі десь під шкіру й виривається назад мільйонами мурашок крізь пори, здається мені більш придатною для гомосексуального кохання. Тому, що воно трагічніше у своєму неприйнятті більшості «нормальних»? бо скільки би люди не слухали прогресивних маніфестів і не підтримували закони, скільки би не вивертали на спід свою толерацію раніше табуйованих сюжетів, суть їх «прийняття» залишається тією ж-НЕ прийняття. Шушукання, смішки, кліпання, зашаріння і всілякі там: «Хай живуть, як хочуть… Головне, що то - не мої діти».
Нічого дивного. Теж саме з видимою любов'ю парижан до арабів, те ж саме з видимою толерантністю до східноєвропейців, чорних, азіатів тощо. Ну і кльово. Пес ся всрав.
Мова зараз не про вайленс, хоча…
– Бачила недавно твого хлопчика… Щось він в іґнор нас поставив. Лінзи в нього, може?… - (я завжди даю людині право на етичне задкування).
– Пішов він на хуй. - цілком безкомпромісно відповідає Ален.
– Ну, я теж так сказала. Але - з любові до тебе - не вголос.
– Півгодини тому він був жорстоко побитий.
– ???
– …
– Тобою?
– Мною. Дуже сильним я виявився, до речі.
(Мені важко уявити собі лице Алена, коли він пише мені це. Грьобані віртуальні діалоги - даєте ви звільнення, самотність чи просто є частиною порнографії сучасного суспільства? Як каже Нона, років через двадцять знайдеться який-небудь Роберт Картон, що напише світовий бестселлер «Чи є життя поза Інтернетом?»)
– Йой. А шо воно зробило?
– Като… Мені важко зараз спілкуватися. Стан такий, що хочеться різати вени.
(Ого! Бек ту тін ейдж? Нє-е-е…)
– Півгодини тому, - продовжує Ален, - він зізнався мені, що не кохає. Що весь цей час - вісім місяців - він мені брехав, сука, а сам кохав іншого, проститутку рідкісну.
(Тут я згадую придумане і широковживане нами в дитинстві слово «ПРАСТІТУТ». Дивуюся, чого воно не потрапить ніяк до загального узусу).
– Бля… - каже Ален.
– Бля, - погоджуюся я. - А ти… його любиш?
– Звичайно люблю. Дуже сильно люблю. Але ніколи не пробачу.
(Тут мені видно, що Аленові інстинкти самозбереження слабкіші за мої. Я би відразу пробачила і автоматично розлюбила - іди, тусуйся! А ображатися - то собі червону кров псувати).
– В мене ж-бо толком нікого до нього й не було. Перші в житті серйозні стосунки… Вісім місяців прожили разом.
(Ого. Я, Катакана Клей, навряд чи була спроможна на таку постійність. Респект, Аленчику).
– Все. Досить про нікчем.
– Він тебе не вартий.
– Він мене не вартий. - Я давно казала.
