– Не вартий навіть, аби я про нього думав. («Галімий підар!» - думаю я про того засранця. Таку дитинку гарну засмутив. Але не знаю, як Ален сприйме «галімий підар», тож даю ноу комментс).
– Забий на нього, - натомість кажу я. - До фіга і трошки є людей, що здохнуть від щастя бути з тобою.
– Найгірше те, що через нього я розгубив усіх своїх друзів, ледь не втратив роботу… Пам'ятаєш, я тоді хотів піти? А він покотився в Іспанію розважатися, коли я тут у Києві горем убивався.
Якийсь там час ми мовчимо.
– Ой, - раптом каже він.
– Що?
– Погано.
– Що погано?
– Реву. Слабкий я дуже.
– Я теж реву. - І - чесно - я не брешу!
– А та сволота, до якої він пішов, його ж весь Київ переїбав…
– Уууу, - кажу я. Раніше подібні сентенції стосувалися хіба що «облака в штанах» - Наталки Монголевської. - Не реви через гівно.
– Фігня в тому, що той, інший, може все всім розтринідти направо й наліво.
– Зашугати чувачка? - Добра Катка відразу пропонує шугайстерські послуги, - я серйозно.
(Хоча насправді ніфіга не серйозно. Ну, є в мене вдома маска щура-гіганта, але чи ж її достатньо?)
– Такого не зашугаєш. Його розбалували.
– Трактором і з балуваними справляємося!!! - декларую я. Ален чомусь не тішиться.
– А цей, - то він уже про свого істерика з пузіком, - стояв тут переді мною на колінах, плакав, просив пробачення. Притягнув велетенську м'яку іграшку - так той його тигр летів із другого поверху.
(Терпіти не можу м'які іграшки. Пилюко-збірники. Правильно зробив, що викинув).
– Слухай… А чого ви, той-во… Апріорно посварилися?
– Дістало нас усе. Він кричав, що його все не влаштовує, я казав, що так далі не можна. В нас регулярно такі конфлікти ставалися.
(Ой, хлопці, чи в одних у вас?…)
– Але бачиш, цей останній відкрив двері пиздецю. Так шкода восьми місяців. Завтра ще піду аналізи на СНІД здавати.
– Курва. Ти ще й не застерігався.
– Природньо.
– … - я собі зітхаю, пригадуючи статистику померлих від сніду знайомих і знайомих знайомих. Тоді кажу це канонічне:
– Всьо буде чотко.
– Ні, під час нашого спілкування він мені не зраджував.
– Та однаково перевірся.
– Обов'язково. Не знаю, як я міг усе це допустити.
– Не звинувачуй себе. Коли кохаєш, втрачаєш 50% зору мінімум.
– А вчора… ти бачила його… з ним?
– Ні, з дівками. Якщо ти про кав'ярню.
– Ну, ти могла його й не розгледіти.
– Ги. Хіба би був уже геть женападо-о-обний.
– …
– А зрештою, хай усі смокчуть, правильно? - і додаю Аленові своє новоспечене життєствердне гасло: ХАЙ УКУСЯТЬ СЕБЕ ЗА ХУЙ.
– Ну, піду шампанське відкрию, - каже Ален, - на цьому ж-бо ніч не закінчується. А ще я більше ніж впевнений, що ця сволота сьогодні припреться, буде під вікном кричати. Добре, хоч ключі в нього забрав…
– Не пустиш?
– Ні. А переживаю ще за те, що наступному моєму хлопчикові буде тяжко. Все це погано на мені скажеться. Якийсь такий блядський розрахунок з'явиться, чи що… - сумно каже він.
– Це називається досвідом. Щоразу ми переступаємо через рани. І тільки так вони можуть заростати. А ми стаємо готовими до прийняття нових ран.
Я не зовсім впевнена, чи сказала останні слова Аленові. Сподіваюся, колись іще скажу. Я люблю Алена як містичного брата. Вже й не знаю, чому.
Якось по обіді Катакана Клей вирішила зайнятися тим, що в народі звалося «Сексуальна Фантазія». Так як Катакані робити було абсолютно нічого (не враховуючи, звісно, шести початих книжок, двох недороблених перекладів і чотирьох статей) - то чом би й ні? Втім, результат її мене приголомшив. Я, звісно, її подруга, ми з дитинства разом, але таке… Коротше, до кінця я дочитати не змогла. І вам не раджу. Особливо, якщо у вас десь недавно намалювався стрес чи ви - порядний соціальнозабезпечений невротик. Не читайте це - бо знудить, серйозно. Затягнуто, млосно і банально. Бо що може бути банальніше від старого доброго сексу?
