– Ну, ідейка непогана. В мене теж така час від часу випливає. Можливо, й занадто якось часто… Давай поставимо ліжка якось поряд і будемо там зоставатися? До кінця року, декади, життя? Га?
– Читати книжки і їсти бутерброди.
– Фе, ну чого відразу «бутерброди»?! Ти будеш у нас відповідальний за вкусную і здаровую піщу. То шо - га?
– Ага. А ти за що відповідатимеш?
– Я? За спасіння наших безсмертних душ. І ще - трішечки - за секс. Для покращення метаболізму. Ги-ги.
– Ну, тоді все в поряді. Я згоден. Бо скидається просто на ідеальне життя.
– Істино.
Майнес же знав, що мій гороскоп на наступний рік був майже ідеальним. За винятком того, що відданість роботі могла занапастити кохання. Тільки навряд чи то мені реально загрожувало - робота в порівнянні з особистим життям займала в мене такий мізерний сегмент, що, аби його розгледіти, потрібен був, як мінімум, оптичний приціл.
– Головне, щоби цей мізерний сегмент не виявився твоєю ахіллесовою п'ятою.
Прекрасні слова. Глибокі і красиві. Як вуль-ва і дисплей. Як бабка-знахарка і танцівниця-метелик. Як Дунай і Бистриця.
До Катки Клей таке повідомлення прилізло від закоханої дурнуватої дівчинки. Очевидно, ті слова були її бенефісом.
Ката зітхнула й подумала, що знову доведеться міняти номер. П'ятнадцятирічні німфоманки останнім часом особливо поактивнішали - видко, наближалася весна. Останнє Кату тішило, а перше - ну ніяк.
– Дєвучко, рідна моя… - відповідала Ката черговій журнальній фанатці, - ти ж розумієш, що мені за тебе стаття світить?
Не допомагало.
– Ну й де ж вони видряпують мій номер? Може, його тепер на пакетах із молоком друкують? От холєра…
Найсумнішим було те, що юні особи жіночої статі останнім часом Кату ну ніяк не збуджували - вже й не знати, чому.
– Якими би пачками не лізли до мене юні тільця 87-го (максимум) року народження, вперто якось тягне до тридцятирічних. Та ще й чоловіків. Ну кому ти зізнаєшся в такій позірній нормальності?
Ката взагалі страшенно парилася своєю нормальністю, їй інколи хотілося почути голоси в голові чи захворіти манією переслідування, та дзуськи: вона навіть в істериці билася так, щоби сльози падали з лиця перпендикулярно до його площини - щоби не спаплюжити мейк-ап, що його вряди-годи хтось їй робив на спеціальну оказію.
– Я не митець, у мене з головою все в по-ряді. В мене не заплющене одне око, як у Тома Йорка, в мене немає такого розкішного носу, як у Шіннед О'Коннор, я не страждаю, чи то пак, не насолоджуюся ні алкоголізмом, ні наркотою. А-а-а! Я безнадійно здорова і лінива. Ага. Трудоголізму в мене теж катма.
– Ну, не знаю, - каже їй Нона, - насправді, всі придурки зазвичай вважають себе вкрай нормальними. На то вони й придурки. Он піди до будь-якої божевільні - думаєш, хтось тобі скаже: «я - параноїк», чи «я - шизофренік», чи перелічить усі свої видимі симптоми маніакально-депресивного психозу? Вони всі хором запевнятимуть, що нормальніші від лікаря, а потім намалюють тобі портрет Джорджа Буша в ванній і запхають тишком-нишком тобі до кишені рюкзака. І тоді вже ти, знайшовши те мальовидло, вирішиш, що з головою в тебе шота не в парядє…
Нона знає, вона в медакадаемії вчиться. І ще десь - вона в них наймудріша. І наймолодша. Тому повсякчас дуже активно світить і проявляє свій розум, знання і безкомпромісну позицію, що часами не хіло дратує Кату.
– То гаразд, - Ката підводиться з канапи, - піду тоді спитаю в Бога, чи реально кохатися з Олегом Скрипкою.
Бог за посередністю книжки заспокоїв її, що реально. А чом би й ні - Скрипка, одна з небагатьох вітчизняних паблік персонів, котру нічим було не обділено і на котру би в Кати всьо стояло, виглядав доволі життєствердно. А питання, що його Ката поставила через книжку (власне, то був Камю на 89-ій сторінці, що сказав «так воно і було насправді») мучило її ще з 15-річного віку, коли вона вперше трапила на концерт ВВ. То якось збило її життя з попсової колії «я нєформалка, що носить водночас пацифік, значок анархістів і бандану, а слухає однаково ВВ й Сашка Пономарьова, бо його мама любить і каже, що пісні у нього з сенсом» на більш-менш свідому. А згодом той вибір закостенів, ніжний інфантильний вік «боротьби з жорстоким світом і смерті в ньому» подерся і зліз, і прийшла ота сама нормальність, якою час від часу нудилася Ката. Хоча інші би нею пишалися.
– Пінґвінам-ґеям дозволили жити разом! - кидає радісно Нона.
– О, і ти про пінгвінів. Це якийсь знак, - зітхає Ката.
– Тут про німецький зоопарк, - Нона заповзято копирсається в Інтернеті.
– Угу, мені Катруся казала… Там привезли шістьох пінгвінів, п'ять самців і одну самицю. Так?
– Угу. І самці, яким не дісталася мадмуазель - що ж робити пацанам? - почали жити разом. Бідні. Камінчики собі находили і їх висиджували замість яєць.
– Це ж чого бідні? - не розуміє Ката. А раптом вони не бачать там різниці - пінгвін він чи пінгвінка? Що, як вони всі на одне лице?
– Урроди! - вставляє Нона.
