— Ну, гаразд, капітане, — сказав йому Імар. — Я тут маю вдосталь захисників, нічого зі мною не трапиться. Беріть людей і рушайте в бій.
Капітан негайно передав командирські обов’язки своєму заступникові, а сам обрав з королівського супроводу шістьох ґвардійців, які виказували найбільший ентузіазм, і на чолі цього невеликого загону помчав до північного краю площі, де поборники відчайдушно намагалися вирватись із оточення.
У самому ж палаці та довкола нього спротиву ніхто не чинив. Там залишалися тільки дрібні чиновники в сані дияконів і молодших проповідників, звичних воювати хіба що перами й чорнильницями, а також невелика кількість рядових поборників, які визнали за краще скласти зброю і здатися на милість переможця.
— Мабуть, лорд Айвар та інші керівники вже дісталися до виходу з тунелю, — майже прямим текстом повідомив Ґарван аб Малах. — І коли так, то там зараз дуже гаряче. Я певен, що вони пішли не самі, а прихопили вдосталь охорони.
— Дуже сподіваюся, що верховного поборника візьмуть живим, — сказав Імар, спостерігаючи за тим, як Фергас аб Ґвиртир, розрядивши пістоля в найближчого ворога, вихопив шаблю і врізався в саму гущу бою. — Лорд Айвар надто легко перебудеться, якщо просто загине в катакомбах.
Коли під кілем зашурхотів пісок, четверо моряків, облишивши весла, дружно пострибали у воду, вхопилися руками за борти і одним дужим ривком витягли човен на берег майже до половини його корпусу.
Мейлас аб Конхир, капітан корабля „Шерен Ейнарах“, зійшов першим і чемно подав Ріані руку. Певна річ, відьма не потребувала ніякої допомоги, але вдячно всміхнулась у відповідь, суто символічно сперлася на простягнену руку й слідом за капітаном ступила на землю Драконячого острова. Після неї човен залишило молоде подружжя, Дарах та Інґріг, потім на берег зійшов Шимас, а останнім був Колвин. Упокорений чорний тяг із собою дві важкі торби з їжею, питною водою та іншими речами, що їх Ріана визнала за потрібне взяти на острів.
Перед ними до самого обрію розкинулася гола піщана рівнина, над якою несамовито палило сонце. Шимасові навіть не вірилося, що зараз у Північному Абраді лютує зима, та й на значній частині півдня континенту погода далеко не тепла. Вони з Ріаною відпливли з Ґулад Данану наприкінці осені й відтоді швидко втікали від холодів, аж нарешті опинились у краях, де цілоріч панувало літо. Ще й таке літо, що навіть у розпал зими, за якісь одинадцять днів до свята Сонцевороту, коли починався новий календарний рік, тут було спекотніше, ніж у середині ґорфеннава в Кованхарі.
— Пані, ви впевнені, що вам не потрібен супровід? — востаннє запитав Мейлас аб Конхир. — Ми радо вам послужимо й далі.
Утім, він лукавив і знав, що Ріана це розуміє. Насправді капітанові дуже кортіло вирушити вглиб острова й навіч побачити кістки леґендарних драконів, проте угодою, укладеною ще у Вантайні, передбачалося, що члени команди корабля не висаджуватимуться на берег без Ріаниного дозволу. Та, власне, й моряки, включно з Мейласом аб Конхиром, були надто забобонні, щоб самим подорожувати островом. Інша річ — разом з відьмою та трьома чаклунами…
— Авжеж, я впевнена, капітане, — відповіла Ріана. — Ми якось самі про себе подбаємо. Дякую вам за турботу і прошу повертатись на корабель. Гадаю, до вечора ми впораємося, та якщо доведеться залишитися на ніч, я неодмінно про це напишу. Тож коли до заходу сонця нас не буде, не поспішайте хвилюватись, а просто перевірте аркуші, які я вам дала.
Примирившись із тим, що йому не судилося здійснити подорож до загадкового Драконячого Гнізда, Мейлас аб Конхир побажав своїм пасажирам успіху, разом з підлеглими заштовхав човен у воду, і вони вп’ятьох попливли назад до корабля, що стояв на якорі за два кабельтові від берега. А Ріана видобула з припасованої до пояса сумки карту Ініс на н-Драйґу, швидко зорієнтувалась по ній і вказала в напрямку, трохи західнішому від південного:
— Нам туди. Ви вже готові йти?
Шимас мовчки кивнув у відповідь. Так само вчинив і Дарах аб Шолвеґ — чорнявий і смаглявий здоровань, аж на півголови вищий за Шимаса, який і сам не мав підстав скаржитися на зріст. А Дарахова дружина Інґріг, невисока білявка, що здавалася геть мініатюрною поруч зі своїм чоловіком, сказала:
— Так, леді Ріано, ми готові.
— То ходімо, поки сонце не дуже піднялось. Якщо не будемо баритися, за дві години доберемось.
Ріана з Шимасом рушили попереду, за ними пішли Дарах із Інґріг, а останнім телепався Колвин. Йому було важче порівняно з іншими, бо він не міг захиститися чарами від тропічної спеки. Впродовж усього плавання Колвин, за Ріаниним наказом, приховував свою силу, тож ні Дарах, ні Інґріг навіть не здогадувалися, що він чаклун, тим більше чорний, і щиро вважали його просто недоумкуватим слугою, якого відьма з незбагненних причин, може, через звичайну примху, взяла цю далеку подорож.
