— Днями в Бланасі сталося нещастя, — знову заговорив він. — Китрайлові прислужники завдали підступного удару, забравши життя трьох видатних синів Лахліну, мужніх захисників Святої Віри. А до того були вбивства в Касневиді й Дин Делгані… Я питаю себе: чому ці покручі так розперезалися? Чому не ховаються, як ховались раніше? Чому не крадуться тишком на західне узбережжя, щоб утекти на нечестивий Абрад? На це я знаходжу лише одну відповідь — у всьому винен Імар аб Ґалвин! Саме його зрадницькі дії, спрямовані проти Конґреґації, розв’язали чаклунам руки, надихнули їх на ці зухвалі напади. Поборники Святої Віри століттями успішно протистояли єресям, чаклунству й відьомству, захищаючи нашу благословенну землю та її доброчесний народ, але зараз Імар-відступник підло б’є їм у спину, заважає виконувати священну місію, покладену на них Великим Дивом. Наразі він є найбільшою загрозою для Лахліну, а без нього, без його сприяння чаклуни та єретики будуть безсилі. Недавно я мав розмову з вашим старшим поборником, лордом Ідиром, який через поранення не зміг вийти до вас разом зі мною. Він цілком поділяє мою думку, що наша найперша задача — зупинити Імара аб Ґалвина, який здіймає смуту в країні, сіє поміж людей розбрат і цим грає на руку решті наших ворогів. Звичайно, ми не повинні забувати і про бунтівників у горах, і про їхніх спільників у містах, але головну увагу маємо зосередити на корені всього зла — єретикові, що сидить на троні. Марно боротися з наслідками, не усунувши їхньої причини, тому зараз нам треба думати про те, як приборкати заколот у Ханґовані й відновити єдність країни…
Далі Лаврайн уже не згадував про чаклунів, а довго й натхненно просторікував про короля Імара, насилаючи на його голову всі можливі прокляття. Врешті Йорверт зрозумів, що більше нічого корисного не почує, дав знак Ківанові, і вони вдвох стали прокладати собі шлях крізь натовп до дальнього краю площі. Люди перед ними, хай і неохоче, але слухняно розступалися, бо обоє були вдягнені, як шляхтичі середньої руки, і мали на боці шаблі. А простий народ, дарма що не любив панів, волів з ними не заводитися. Коли Йорверт сам вибирався в місто, то з міркувань непримітності видавав себе за звичайного городянина, але з Ківаном такий номер не проходив — від нього за милю відгонило шляхетським гонором.
Вони мовчки проминули людне середмістя і звернули на пустельну, заметену снігом вуличку. Лише тоді Ківан запитав:
— І що ти про це думаєш, Ейнаре?
— Ну, по-перше, — відповів Йорверт, про всяк випадок огорнувши себе та свого супутника спеціальним плетивом, яке не глушило звуки, але випадковим чином спотворювало слова, щоб їх не можна було розібрати, — Лаврайн навіть не підозрює, що ми заодно з королем.
— Схоже на те, — кивнув хлопець. — Мабуть, той чорний вирішив нічого йому не говорити. Чи, може, й сам не знав. Та все одно дивно, що Лаврайн прямо не пов’язав короля з нашим повстанням. Я чекав, що він буде категоричнішим і звинуватить його у змові з нами, а не просто в сприянні нам.
— Я теж цього чекав. Проте Лаврайн виявився розумнішим і в межах своєї поінформованості вчинив цілком правильно.
— Як це? — не збагнув Ківан.
— Він виходив із припущення, що ми самі по собі, а король лише грає нам на руку своїм протистоянням з поборниками. Не знаю, що йому наговорив той чаклун, — Йорверт мало не сказав „Фейлан“, але вчасно стримався: Ківанові не було відомо, що особу чорного розкрито, — та, зрештою, це не важливо. Головне, що Лаврайн має загальне уявлення про наші можливості і своїм сьогоднішнім виступом дає зрозуміти, що не збирається з нами воювати. Навпаки, хоче згорнути операцію в горах і спрямувати сили поборників проти короля. На його думку, це для нас вигідно — і, власне, за інших обставин так воно б і було.
— Тепер розумію, — сказав Ківан. — Таким чином Лаврайн сподівається вбезпечити себе, переконати нас у тому, що нам невигідно його чіпати.
— І що найприкріше, це справді так, — похмуро мовив Йорверт. — Якби я знав, що він стане на таку позицію, то вбив би його ще до виступу, не побоявся б накликати на себе гнів леді Елвен. Звичайно, тоді б поборники не забарились оголосити, що ми змовилися з королем і діємо в його інтересах, але шляхта, особливо вища, у це не повірила б. Та тепер ситуація змінилася — причому змінилася радикальним чином. Якщо ми вб’ємо Лаврайна, то кожен, хто вміє думати, задаватиметься питанням: навіщо чаклунам його смерть, коли він націлився на короля і збирався відкликати з Архарів поборчі війська… — Йорверт скрушно похитав головою. — А я ж від самого початку пропонував позбутись його, підлаштувати якийсь нещасний випадок. На жаль, мене не послухали. І доваландалися з ним до того, що він може звести нанівець усю користь від нашого повстання, просто проіґнорувавши його. Та й поборникам це на руку, вони вже переконалися, що ми не на їхні зуби, і радо вхопляться за таку можливість. Мовляв, і хотіли б упоратися з нами, але є важливіші справи. Король-єретик, що засів у столиці, страшніший за сотню чаклунів.
Ківан недбало стенув плечима.
