Зоряна ніч. Засніжений лісок. Дорога до невеличкої хатини.
Северин вдихнув — і йому запаморочилося від безлічі запахів у свіжому повітрі. Він почекав хвилину. Обережно підвівся, не звертаючи уваги на забиту ногу, вдихнув глибоко, на повні груди, і серед усього гамору запахів відчув два знайомі. Кинувся до хатини так швидко, наскільки дозволяли ноги. Постукав.
Тиша. Северин нетерпляче постукав іще, смикнув двері — може, не зачинені, але...
— Аніруш! Стрілятиму, — почувся з хати хрипкий жіночий голос. — Хто там преться проти ночі?
Чорнововк розплакався.
***
Безсоння.
Безсоння чаїлося у тінях під очима, прокидалося з сутінками, вповзало до очниць, розтікалося на повіках. Ковтало примарні метелики снів, наче велика ропуха.
Безсоння.
Ніч — довга марудна подорож у нікуди.
Катря сиділа над Оленькою. Намагалася уявити її сни за виразом личка. Милувалася смішним носиком, що розмірено сопів. Проходжалася навколо хати, слухала безлюдний простір, роздивлялася зорі. У світлі каганця вивчала мали і вигадувала маршрути на будь-які випадки. Чистила зброю. Безгучно, аби не розбудити малу, плакала.
Безсоння.
Нескінченні, самотні, позбавлені сенсу ночі несли смуток і не розмежовували днів. Катря губилася в датах, через що ледь не схопила місячне ярмо. Від цілковитого виснаження рятував короткий денний сон і тиждень новомісяччя: на молодик характерниця засинала, як убита, бачила гнітючі криваві сни, зате прокидалася вранці повною сил.
Безсоння прийшло зі вторгненням. Відтоді Катря розійшлася з ватагою і виживала самотою: кочувала від криївки до криївки, здобувала припаси, оберігала доньку, шукала втрачений спокій. Давно забула, як почувається молода приваблива жінка — будь-який допитливий погляд незнайомця викликав тривогу. За найменшу підозру, що її видадуть хортам, вона била першою, била безжалісно, била, стріляла, різала... За себе і за Олю. У світі, де з дозволу держави і згоди людей полювали на сіроманців, не лишалося віри в милосердя. Життя повсякчас доводило, що характерниця міркувала правильно. Наприклад, як у тій корчмі кілька місяців тому.
Корчма одразу їй не сподобалася. У дальному кутку бенкетував гамірний гурт, а чоловік, що сидів на чільному місці, мав на собі однострій хортів. Від гурту віддаляла гомінка зала, і ніхто не звернув уваги на її появу. Катря зважила, чи варто лишатися на ночівлю: надворі вперіщила злива, втома давалася взнаки, теплий згорток на грудях вовтузився і пихтів — ознака, що невдовзі Оля вимагатиме поїсти. До іншої корчми їхати немало, тож Катря вирішила ризикнути.
Сива корчмарка гостинно провела її до невеликої кімнати «з тихими сусідами». Помилувалася Олею, яка почала вередувати, розповіла про онучку Лесю такого самого віку, поцікавилася, що робить молода мама у придорожній корчмі наодинці. Катря пробурмотіла звичну побрехеньку про вбитого ординцями чоловіка і подорож до рідних подалі від війни. Корчмарка побігом зиркнула на її приховані під одягом шаблі, перехрестилася і принесла вечерю до кімнати, аби гостя не пхалася з малям до галасної зали.
— Геть забулася, — жінка тепло всміхнулася. — Панно, чи ви не проти перевірки порізом? Хорти Святого Юрія, що нині тут гостюють, вимагають її у кожного гостя.
— Я дуже втомилася з дороги, — характерниця щосили стисла ложку. Бісові хорти! — Тому воліла би пройти всі ці ритуали завтра.
— Панно, лише один невеличкий поріз. Хвилинна справа.
У Буді вони залітали до кожної хати. Хто зі срібним ножем, хто з простим. Різали всіх від малого до старого: опік від срібного порізу чи невразливість до сталевого дорівнювали смертному вироку.
— Може, вони й дитину мені ножем штрикатимуть?
— Ні, панно, ні! Лялечку вашу не зачеплять, йдеться лише про дорослих! Розумієте, нині божих воїнів лишилося не так багато, а перевертнів досі не...
— Ми з донькою після довгої дороги бажаємо відпочити. Не звітувати перед незнайомими чоловіками про те, що в мене кров може ллятися не лише між ніг, а й від порізів.
— Прошу, панно, всього хвилинка, після вечері, — корчмарка відійшла до дверей, обернулася і мовила строго: — Такі правила.
Грюкнула дверима. От сива хвойда!
З Олею на грудях проти озброєних сріблом Катря не мала шансів.
Вона кинула голодний погляд на тацю, де парувала вечеря, вилаялася і притьмом зарядила піштоля. Перевірила коридор: порожньо. Непоміченою скралася до виходу. Оля перестала хникати і зосереджено супилася, ніби відчула важливість моменту. У дальному кутку стара мегера теревенила з гуртом хортів — напевно, доповідала про підозрілу молодицю, яку варто перевірити якнайшвидше.
— Куди це ви, — здивувався стайничий. — Тільки-но приїхали! Злива й ніч на дворі...
— Сідлай!
Шаркань, завжди готовий мчати, вітав її повернення бадьорим іржанням.
— Хутчіш!
Вологі ремені дорожніх сумок вислизали з рук, і характерниця шипіла від люті. Стайничий прийшов на допомогу, змусив неслухняні сакви зайняти місця. Катря поправила хустку-люльку, скреготнула зубами від болю у втомленій спині і застрибнула в сідло: дитина у лівиці, піштоль у правиці, віжки — в зубах.
