З корчми висипало п'ятеро чоловіків, один мав чорний однострій із білим хрестом.
— Стійте, панно, — прокричав крізь дощ.
Він єдиний мав рушницю. Інші сунули голіруч із наміром перекрити дорогу. Ніхто не помітив її зброї. Пан або пропав!
Сяйнула блискавка, і піштоль гахнув у голову білохрестого. Хорти від несподіванки отетеріли, а Катря дала Шарканеві острогів і помчала під акомпанемент грому в посічену зливою темряву, притискаючи доньку до повних молока грудей. Оля плакала, налякана пострілом, а Катря шепотіла до неї:
— Не плач, доню, не плач... Нехай наші вороги плачуть...
Вона мусила бути безстрашною заради доньки. Сильною, якою не була заради себе. І вона намагалася, зусісил намагалася бути такою! Аж поки раптом її сили не вичерпалися. Вона дійшла межі.
Однієї зимової ночі, чергової безсонної ночі, Катря збагнула: все намарно. Жити так не має сенсу. Скільки ще ховатися? Як довго поневірятися? Місяці? Роки?
Втеча? Марна спроба відсунути неминуче. Надія? Гидотний самообман. Рано чи пізно вона помилиться... То хіба спалення ненависними хортами буде легшим за смерть від власних рук?
І тягар останніх тижнів зник. На змученій душі полегшало. П'янкими кроками, наче сновида, Катря наблизилася до сплячої Олі. Що за доля чекатиме на неї у світі, якому вона завинила лише своїм народженням? Невже вона приречена на жалюгідне існування у колесі вічної втечі? Цю збочену зміну днів неможливо звати життям!
Так! Милосердно дозволити їй піти першою... І з чистим сумлінням піти слідом. Вони обидві заслужили на спокій.
Подарований батьком ніж застиг над маленькою тендітною шийкою. Лише один рух, швидкий і безболісний — і все скінчиться. Вона зростила це життя у власному лоні, місяцами відчувала, як воно починає ворушитися, зростати, бити ніжками в ребра зсередини... Кілька болісних годин вона випускала його в світ, годувала власним молоком, тож тільки вона має право... Оля потягнулася, позіхнула і сонно кліпнула, розглядаючи блискуче лезо цікавими оченятами.
Катря відкинула ножа і дала собі ляпаса. Другого, третього, четвертого. До крові, до синців! Навколішках просила у маляти вибачення, шпетила себе останніми словами за слабкість. Уперше в житті розпач затьмарив глузд... і, світ їй свідок, це було востаннє! Байдуже до злиднів, байдуже до вічних втеч, байдуже до клятих хортів! Катря підхопила ножа і розрізала долоню, присягнувши на крові стояти проти всього світу заради доньки.
Адже лише завдяки їй вона не збожеволіла. Завдяки їй завжди мала уважну слухачку і бачила світлий промінчик посеред безкінечних сутінків. Завдяки їй відчувала рідну кров поруч і мету попереду... Здавалося, що вони були разом багато-багато років.
Спогад про той випадок припікав соромом. Ніколи і нікому Катря не розповість про це, але щоночі, кожної довгої ночі, при погляді на доньку вона про це згадуватиме. Кляте безсоння!
Безсоння...
Характерниця, потираючи синці під очима, роздумувала, куди рушити далі. Нинішня криївка, себто садиба Буханевича, була гарним прихистком, але Катря відчувала до цих стін відразу. Далека від сіл і битих доріг хатиночка для переховування сіроманців була придбана за гроші, які приніс Володимиру триклятий «Літопис Сірого Ордену». Хіба не гидь? Лицарка знала, що Буханевич не писав тієї брехні, але вдіяти з собою нічого не могла, і приїздила сюди лишень тому, що гарно облаштованих сховків було обмаль.
Інший прихисток — у Чорткові, в маєтку Ярових. Катря не любила його ще більше: по-перше, то була колиска Якова Проклятого, гетьмана, що знищив Сірий Орден; по-друге, Ядвіґа Ярова вважала себе неперевершеною дитячою вихователькою, відтак постійно лізла з непроханими порадами і настановами, від яких Катря ладна була стіни гризти.
— Я виростила трьох чудових дітей: одного хлопчика і двох дівчат, — заявляла пані Ярова.
— А як щодо того хлопчика, який наказав убити власного діда? — хотілося відказати Катрі, але вона стримувалася — після кривавої інавгурації Ядвіґа відмовилася від старшого сина і досі важко переживала ті події.
Її маєток був чудовим сховком, надійним і зручним. Ситно годують, можна випрати речі і щодня митися у розкішній ванні на лев'ячих лапах! Тільки тут, єдина на всю країну, лишилася діброва характерницьких дубів, що її не дозволили вирубати хортам Святого Юрія... Прекрасне місце, якби тільки не його господарка.
Ще один прихисток розмістився у лісі, вірніше, у схованому в лісі древньому селищі. Ось там було насправді химерно — Катря немов потрапляла до іншого світу — але навдивовижу затишно та спокійно. Попри мовний бар'єр, там її поважали і опікали, ніби княжну. Ту дивну схованку під великим секретом відкрив Северин незадовго до зникнення... Але вона щойно приїхала звідти, і через місячне ярмо повертатися поки зась.
Підозрілий звук. Хтось назовні! Катря підхопила зарядженого піштоля і поглядом перевірила шаблі — на місці, готові до бою. Невже хорти?
