На обрії здіймалася хмара куряви: під батіжні наспіви невільники прямували до нового життя. За ними назирці мчав молодий козак, безперестанку поганяв змиленого коня. Якби він тільки озирнувся... Якби лише побачив, що коїться за спиною...
Але юнак не оглядався.
Скалічене тіло завмерло посеред дороги. Ударом лапи бурий ведмідь розколов голову. Череп луснув, наче перезрілий кавун, і ведмідь заходився вищати мозок. Сірий вовк пожадливо глидав литки, руда лисиця занурила писок у живіт і ласувала тельбухами. З блідих небес упав сокіл, пробив гострими пазурями груди, взявся дзьобати серце, яке ритмічно пульсувало. Кров перетворювалася на багряний попіл.
Я плив у морі летаргічного сну, колисався на темних хвилях агонії, пірнав у одноманітні глибини марева.
Інколи прокидався. У глухій могилі без повітря, їжі, води і почуттів лежав безрушно, наче колода. Не помирав.
Боровся з малодушністю. Будь-коли міг подумки відмовитися від угоди і скінчити цю тортуру. Не відмовлявся.
Я хотів звільнитися і помститися.
Лють зцілювала мене. Коли повернулася влада над рукою, я намацав кілок у скроні і поволі витягнув, повсякчас непритомніючи від сплесків болю, який неможливо описати словами з відомих мені мов. Потім, так само повільно і так само болісно, дістав кілок із серця. Дерево наскрізь просякло моєю кров'ю. Згаявши накопичені сили, я повернувся до міченого босими ногами багна на поталу голодних пащек.
Поки примарні звірі мордували мої сни, угода поволі відновлювала моє тіло — порізане горло, прострелене черево, дірки в грудях і голові, такі глибокі, що вмістили б палець. Ніхто не виживав після таких поранень... Ніхто, крім мене.
М'язи, нерви, судини — коли повернувся слух, я міг чути звуки їхнього відновлення. Кожне повернене відчуття спалахувало колоною світла у царстві мороку. Рот сушило фантомною спрагою, шлунок крутило голодом. Я мріяв про кусень хліба та глечик джерельної води, але мав лише трісочку, що вдалося сколупнути з кришки труни.
Найскладніше довелося з ураженим мозком. Після тривалого відновлення великий пласт спогадів, імен та інших знань зник, лишивши по собі порожні закамарки і хиткі тіні. Разом із ними зник мій спокійний норов; серце, немов аташдан зороастрійців, палало незгасною люттю. Старий Пугач помер! Натомість прийшов новий, що присягнувся виконати зраджений заповіт Мамая і помститися за вкрадені роки власного життя.
Стільки часу згаяно! Стільки можливостей втрачено! Просто зараз я міг би стояти на чолі братової Смарагдової армії, а натомість гнив у могилі... І все через власне милосердя.
У моїх мріях ненависні джури одне за одним вмирали щоразу болючішим чином. Сокіл завжди гинув останнім, плазуючи у жалюгідних благаннях... Коли я покінчу з четвіркою зрадників, то знайду кожного їхнього джуру і відправлю в засвіти вслід за вчителями!
Рани затягнулися шрамами. Тіло відновилося. Час рушати на волю.
Навпомацки я визначив місце, в якому дошки підігнані найслабше, і встромив туди перший кілок. Другий загнав трохи нижче. Стиснув кулаки.
Удар. У домовині сильно не замахнешся.
Удар. Кришка рипить, але тримається — морений дуб вартий своєї слави.
Удар. Тріщина повзе і ширшає.
Лусь!
В утворену пройму посипалися крихти землі. Поруч упав хробак, і я вмить зжер його. Підживлений, взявся за справу затято, аж почувся гучний тріск; я вперся долонями в кришку і штовхнув її від себе. Вона не піддалася, тож я штовхав, поки не зміг зігнути перед собою ноги. Вперся стопами. Заплющив очі. Вдарив усім тілом.
Полилася сипуча злива. Я наосліп скидав землю по боках, сяк-так трамбував долонями, повторював безліч разів, допоки не зміг сісти. Таке незвичне, забуте відчуття! Зриваючи нігті, подерся нагору, борсався, наче та жабка у жбані молока, ковтав землю замість повітря, кашляв і мотиляв головою, а коли здалося, що ніколи звідти не виберуся, пальці намацали коріння трави.
Повітря обпекло легені. Сонце опалило шкіру. Білий день різонув очі. Ніби новонароджений, я скрутився калачиком, чекав повернення зору і плакав від щастя. Надвечір ослаблені підземним царством почуття пристосувалися до світу горішнього, і я роззирнувся: неподалік шумувало містечко, на пригірку розкинувся гіллястий дуб-велетень — місцина видавалася знайомою та новою водночас.
Одяг мій зітлів і подерся, тож я викинув його. Сяк-так притоптав розриту землю, аби не привернути небажаної уваги, вгледів битий шлях і вирішив прикинутися жертвою грабіжників. Мамай полюбляв цю дурнувату виставу — у його виконанні вона завжди спрацьовувала.
— Усе забрали! Кинули просто в болото, — мій голос рипів, ніби заіржавілий.
— От бузувіри, — цокав язиком чумак, який угледів мене при дорозі і спинив воза. — Куди сіроманці дивляться, коли просто біля Буди таке коїться?
— Буда? — почув я знайому назву.
— Еге ж, — він махнув у сторону хатин. — Вовче місто. Ви, певно, сюди прямували... Звідки будете, шановний? Не з Таврії часом? Маєте кумедну говірку!
За моєї відсутності хутір устиг перетворитися на ціле містечко.
