— Нічого не пригадую... Який зараз рік? — перепитав я збентежено. — По голові так лупили, що ім'я матінки рідної забулося...
— Тридцятий нині, шановний.
Це пояснювало і перетворення хутора, і дивне вбрання чумака. Зрадники викреслили з мого життя майже п'ять десятків років!
— А Тиміш досі гетьман? — про всяк випадок перепитив я.
— Тимофій Хмельницький?
Чоловік обдарував мене співчутливим поглядом, після чого запропонував баклагу. Перше питво за пів століття!
— Міцно вам по казану настукали, еге ж? Тиміш років сто як мертвий.
Я мало не вдавився. Виходить, що... Минуло не п'ятдесят.... А всі сто п'ятдесят років!
Добросердий чумак привіз мене до себе, зігрів повні ночви, подарував старі вдяганки, нагодував і вклав спати. Я подякував за його милосердя, але заснути не міг, нажаханий світом, до якого потрапив.
Вулицями міста вешталося безліч проклятих! Звалися вони вовчими лицарями, за цехову відзнаку носили череси з трьома клямрами, і були такими численними, що поділялися на сім куренів. Деякі несли прокляття з покоління до покоління і пишалися цим, наче видатною заслугою...
Усупереч Мамаєвій волі зрадники не тільки навчили нових джур — вони заснували цілий Орден проклятих! За півтора століття, що я згаяв у міцній домовині, криваву угоду підписали тисячі нещасних. їхні могили розкинулися дубами по всьому гетьманату. їхніми героями були Вовк, Сокіл, Ведмідь і Лисиця. їхні перекази твердили, ніби Пугач, п'ятий джура Мамая, був пияком, чия дурнувата загибель застерігала від хмільного обертання на вовка — і всі свято вірили в цю гидку брехню!
Ніхто не знав правди про єдиного справжнього друга Мамая та першовідкривача дороги до кривавої угоди. Безсумнівно, то був Соколів задум: тільки він міг так вигадливо змішати мене з багном! Байкам про героїчну смерть четвірки під час оборони від смарагдової навали я не повірив ані на йоту.
Характерники, сіроманці, ґалдовники, химородники... Ох, друже Мамаю! Нині на твоїй могилі щороку вітають нових проклятих, відчайдушних юнаків і юнок, — як добре, що ти не свідчиш цього жахіття!
Джури Сокола — хто ще, як не вони? — винайшли чари для розмов через могили характерників. Поховальні дуби перетворилися на листувальні стовпи. І нікого не бентежило таке блюзнірство!
Світ збожеволів, і я мусив це спинити.
Заради обіцянки Мамаєві.
Заради порятунку нових поколінь.
Заради помсти ницим зрадникам...
Сірий Орден мав бути знищений.
Та що може вдіяти один заложний мрець проти кількох сотень досвідчених воїнів?
Першим спав на думку брат. Смарагдова імперія встояла і виросла, хоча не спромоглася завоювати гетьманат. Отже, треба прикликати Темуджина на допомогу. Спільно захопити країну. Знищити кожного проклятого — як він вирізав усіх чаклунів на власних землях!
Та чи був нинішний Темуджин моїм братом? Забагато часу минуло від останньої зустрічі. Може, він вважає мене зрадником... Після довгих сумнівів я відкинув думку про Смарагдову Орду — їхня навала призведе лише до нової хвилі шаленців, охочих рушити по той бік.
Потойбіччя! Ось куди варто податися. Байдуже, де тліють кістки Сокола — я виконаю обіцянку, що дав йому понад сто років тому.
Але у відповідь на моє прохання Ґаад розсміявся. Сказав, що я вільний розірвати власну угоду коли заманеться, проте до чужих мені зась. Мабуть, йому подобалися безперервні відвідини спраглих до могуті... Я наполягав на своєму, допоки князівський терпець не урвався. Розгніваний Ґаад витурив мене, заборонивши з'являтися під його очі.
Отже, я мав знищити Орден самотужки.
Звучало нездійсненно, особливо з огляду на дві спроби тутешніх можновладців, які на позір мали значно більше можливостей — і попри це зазнали краху. Причина проста: вони перли напролом, коли мій досвід підказував, що діяти варто хитрістю. Немолода, велика організація не може уникнути слабин, а будь-що можна знищити зсередини за допомогою принципу, який працює віддавна: divide et impera. За моєї відсутності люди зробили черговий оберт — перевдягнулися, реформували мову, вигадали безліч дивних цікавинок, забули деякі звички і завели нові — проте лишилися тими самими людьми.
Нове життя потребувало нового імені. Рахмани — легендарні мудреці далекого краю, що живуть молитвами, харчуються манною небесною, а про християнське свято Великдень дізнаються, коли річка приносить їм шкаралупи крашанок. Так я став Рахманом: це ім'я пасувало підступно закатованому праведнику, для якого їжа і час не мали значення.
