— Дякую, друже. Такого напуття не вистачало, — мовив Роман усміхнено.
Він рушив до дуба Мамая, і вільні вовки потягнулися вслід. Я крокував за Вдовиченками.
— Або розірвана угода, або нічого, — виголосив Роман.
— Або викапаний йолоп, або зрадник, — прошипів якийсь осавула у відповідь. — Гучні слова без жодних доказів! Кому ти продався?
— Годі! Вільна Зграя йде з лав Ордену, допоки наші умови не виконають, — крикнув Вдовиченко. — Рокош!
— Рокош! — заревіли вільні вовки.
У небо здійнялися шаблі та піштолі.
— Рокош!
Кілька сіроманців, які сумнівалися, приєднались до бунтівників і відстібнули клямри з чересів.
— Рокош!
Обличчя осавул спотворив гнів.
— Заколот! Заколот! — залементував той, що в окулярах.
— Заарештуйте цього юродивого!
Назустріч Романові посунули кілька характерників.
— Не займай! — прогорлав я, і розрядив піштоля в одного з них.
Соломинка, яка зламала верблюжу спину.
— Срібна куля! Його вбито!
Блиснула сталь, гримнули нові постріли — почалася Вовча війна.
Я помилився щодо рішучості характерників боротися за звільнення від кривавої угоди. Багато хто негайно вмив руки, тому чисельність Вільної Зграї значно поступалася Ордену. Оскільки я не міг дозволити придушення бунту, який мав знищити обидві сторони, то довелося особисто вступити в гру: вбивства, засідки, полонені, чари — все, як у старі добрі часи. Тільки поруч не було Мамая, а воював я проти його нащадків...
Що більше проливалося крові, то глибшало урвище між Орденом і Зграєю. Вдовиченко був кмітливим, вигадливим полководцем, і командувачів підібрав надійних, як кремінь. Ми постійно змінювали розміщення таборів, розпорошували сили, обманювали, били, притьмом зникали. Це була успішна стратегія: Орден мав стекти кров'ю від безлічі укусів. Проте вільні вовки також несли втрати... Я так захопився перебігом війни, що проґавив день, коли до Романа під білим прапором приїхав старий товариш Ігор Чорнововк, який попри близьку дружбу лишився вірним Раді сімох — він привіз пропозицію осавул про мирні перемовини. На мій превеликий жаль, Вдовиченко погодився.
— Навіщо, брате? Вони бачать низку поразок. Вони не знають, як протидіяти. Вони бояться! Тому намагаються задурити нас цими перемовинами, — переконував я.
— Не можна відвертатися від такого шансу, — за тижні протистояння під очима Романа набрякли чорні кола. — Вони готові на великі поступки.
— Великі поступки — ознака великої слабкості. Мусимо тиснути далі!
— Ні. Я оголошу перемир'я і прибуду на зустріч, — його кулак гупнув по столі. — Ми зайшли занадто далеко, Рахмане! Ще трохи, і Орден захлинеться власною кров'ю. Не цього нам треба!
Саме цього, мало не бовкнув я.
— Нам потрібен мир, — зітхнув Роман.
Він уже шкодував про Рокош.
— Мир? Після стількох смертей?
— Особливо після стількох смертей! Годі, Рахмане, я ухвалив рішення. Вважаєш мене зрадником?
— Аж ніяк, брате, — мені вдалося опанувати себе. — Чиниш гідно. Я не довіряю тій стороні, але твоя правда: варто спробувати...
Для зустрічі обрали символічну місцину — Миргород, вірніше, чисте поле під ним. До початку перемовин вовчі лицарі та вільні вовки почергово прочесали кожну кучугуру довкола, аби пересвідчитися у відсутності засідок та пасток.
У тілі пугача я спостерігав, як холодного полудня зближалися дві кавалькади. Бабки коней гру зли в снігу, копита хрустіли прозорою слюдою насту. Нестримний вітер рвав шапки і каптури вершників. Носи почервоніли, вуса заледеніли.
Я знав, що Роман погодиться на мир. Вивчив його доволі, аби читати думки: на вагах совісті Вдовиченка численні братовбивства давно переважили чутки про можливість розірвати угоду з Потойбіччям. Саме тому він і не взяв мене — боявся, що я зірву перемовини.
Мене ховали хмари. Від посланців Сірого Ордену я впізнав двох осавул, розгледів жінку... Рішення народилося вмить. Учитель не лише навчає — він учиться у власних учнів.
Заряджений піштоль у кігтях чекав. Аби лише порох не відсирів!
Кавалькади спинилися, і я сторчголов полетів униз.
— Смерть Сірому ордену!
Ніхто не зрозумів, як з-поміж вершників Вільної Зграї вигулькнув піший стрілець.
Голова жінки смикнулася, бризнула краплями розбитого гранату, тіло заточилося в сніг. Кілька секунд усі витріщалися...
А потім вибухнула різанина.
За мить я відчув те, що й застрелена мною характерниця: голову пробило кулею від щоки до потилиці. Я впав під гуркіт пострілів.
Роман волав, намагаючись спинити битву. Марно! З-під примружених повік я спостерігав, як кололи срібні леза, як душили поморожені руки, як клацали вовчі ікла. Розбурханий сніг квітнув кривавими квітками. Чисте повітря плямувало брудною лайкою. Мій задум спрацював, хоч і довелося заплатити простреленою головою.
Орден подумає на бунтівників, Зграя подумає на лоялістів. Війна продовжиться без шансу на примирення: вільні вовки мститимуться за ватажка, вовчі лицарі — за осавул. Хто винен? Ніхто не розкаже.
