Рішення далося так легко, наче давно визріло у ньому і просто чекало свого часу.
— Але? — вона безпомильно розтлумачила зволікання.
— Але маю одну справу, яку мушу завершити, — відповів Малюк. — І я повернуся, аби воювати за твою землю, як за свою рідну. Поруч із тобою.
На світанку навантажені санчата повернулися до села. Поранених забрали; Ярема розплатився за постій, приторочив сакви і засідлав кобилу. Роздумував про ухвалене вночі рішення: воно здавалося правильним. Нічні рішення зранку часто видаються дурними... Але не цього разу.
Сильвія, у всьому білому, наче крижана королева, обійняла сіроманця.
— Не втрать листа.
Невеликий аркушик описував, де і як він може знайти її взимку.
— Я вже вивчив його напам'ять.
— Поспішай, — босорканя вказала на гірський хребет. — Якщо почнуться віхоли, ти не повернешся додому.
— Сильвіє...
Відчував: якщо не промовить, то вони більше ніколи не зустрінуться.
— Я кохаю тебе.
Вона очікувала цих слів. Відповіла одразу:
— Я теж кохаю тебе, характернику.
Загін білих примар навколо саней терпляче чекав на завершення їхнього поцілунку.
— Вони бодай не ревнують?
Сильвія дзвінко розсміялася.
— Завершуй свою справу і повертайся, ясний пане. Я чекатиму.
***
Від землі до стріхи сіре каміння оповило чіпким диким виноградом. Навесні та влітку стіна оживала зелом, хвилювалася під вітром, танцювала під дощем, і подекуди з листяного моря несміливо прозирали острівці вікон. Нині море висохло — лише велетенське павутиння жовтої лози, поцяткованої синіми ягідками, нагадувало про нього.
— Рослиною можна вдертися до маєтку, — зауважив Максим. — Як мотузяною драбиною.
— Хіба коли важиш із дитину, — відповів Северин. — А ти вже мислиш, як досвідчений убивця. Вітаю.
Знайшов із чим вітати!
— Ні, — Вдовиченко мотнув головою так, що каптур злетів. — Просто чогось подумалося, що...
Прикрашена гербом Равич брама маєтку прочинилися.
— Пані запрошує на гостину, — уклонився слуга. — Перепрошуємо за очікування.
— Минулого разу нас впустили просто так, — зауважив Максим, коли вони заїхали до чисто вимітеного двору. — Що змінилося?
— Коли про притулок Ярових розійшовся поголос, то чимало злодюжок намагалися влізти сюди, прикидаючись характерниками, — пояснив Северин. — Тепер, коли сіроманцям нічого не загрожує, господарі пускають лише тих, кого хочуть бачити. ..Як і було до знищення Ордену.
Стайничий забрав їхніх коней. У гостьовому крилі при вході чекала пані Ярова, як завжди, бездоганна — висока зачіска, ретельний макіяж, чорне вбрання.
— Вітання, пане Чорнововку, — подала сухеньку ручку.
Северин поцілував у прикрашений дрібними темними сапфірами перстеник.
— І пане... — вона перевела погляд на Максима.
— Вдовиченко, — підказав він.
— Пане Вдовиченку, — йому руки Ядвіґа не простягнула. — Так, вельми знане прізвище... Попри виразну зовнішність, минулої зустрічі ваше ім'я пролетіло повз мене.
Альбінос промовчав. Бо як на таке відповідати?
— Мого сина та пана Бойка ви можете знайти у кабінеті мого покійного чоловіка.
— Дякуємо, пані Ярова, — Северин уклонився. — Приєднаємося до них негайно, лишень скинемо речі.
— Авжеж, — жінка делікатно кахикнула. — Прошу прийняти мої щирі співчуття, пане Чорнововку. Хоч у нас із Катериною склалися нелегкі стосунки, ваша дружина була прекрасною людиною, і така втрата...
Рівний голос Ядвіги надщербився. Вона вихопила носовичка і протерла кутики очей.
— Пшепрашам! Це так важко... Я думала, що все скінчилося, все лишилося позаду, — пані Ярова хитнула головою. — Пане Чорнововку, двері цього маєтку завжди відчинені для Ольги. Я радо прийму її і допоможу, коли ваша донька того потребуватиме.
— Безмежно вдячний, — Северин уклонився вдруге.
Зберігав безпристрасний вираз і спокійний тон.
— Як Ольга нині? Чи здорова?
— Здорова, проте досі не розмовляє.
Коли Максим повернувся до Ліни, то першим стрівся Северин — він поливався колодязною водою просто з відра.
— Здоровенькі були, — привітався Вдовиченко. — Наздогнали хортів?
— Наздогнали, — сказав Чорнововк недбало, наче вони бачилися напередодні. — Розповім увечері.
Весь день Северин провів із донькою: разом вони грали, їли, спали, гуляли, дражнили Хаоса, що роздратовано шипів і тікав. Оля усміхалася, коли тато кривив морди, реготала, коли лоскотав її, але не відповідала жодним словом.
— Вони мають щасливий вигляд, — відзначив Максим.
— Так і є, — Ліна провела рукою по волоссю. — Кожен заслуговує на щастя, чи не так?
І поглянула в очі так пронизливо, аж він здригнувся. Допитливий погляд відьми змістився на його одяг.
— Тільки не кажи, що не маєш зимового вбрання.
— Останні зими я провів у вовчому хутрі, тож...
Максим досі забував, що від негоди можна сховатися в одягу — змінити прохолоду на тепло, а вільгість на сухість.
Ліна розкопала у скринях важку опанчу на хутрі, зимову шапку, рукавички та інші теплі вдяганки, що виросли горою до Вдовиченкових колін.
— Забирай.
— Це, певно, чимало коштує, — він не знав, як віддячити.
За такий щедрий дарунок слова «дякую» явно замало.
