Голос Звіра зник разом із морозними голками. Сніг танув між пальцями ніг, що стали на теплу землю, тверду, наче каміння. Невже Ґаад сподівається, ніби з цього безплідного праху може повстати щось живе?
Северин озирнувся. Те саме місце, де він опинився минулого разу... Проте нині щось різнилося — ніби пустка щось приховувала. Він інтуїтивно змахнув краплину крові з рани на грудях, мазнув по повіках, прошепотів формулу і замість обрисів рідного світу...
Грандіозна композиція, що починалася на землі довершеним хитросплетінням безлічі геометричних форм та невідомих знаків, росла химерними символами, які мерехтіли всіма відтінками червоного, перепліталися безліччю неосяжних ярусів аж до неба — наче дикий виноград, що дереться вгору стінками колодязя. Сяйлива дивина охоплювала повні темряви урвища, перетинала скелі, її межі сягали так далеко, що годі розгледіти — ніби Северин потрапив до центру велетенської клітки, повної чудернацьких птахів і летючих комах, намальованих чарівним пензлем. Заворожений, він протягнув руку, і пальці пройшли крізь текучу фігуру, що нагадувала вісімку.
Чорнововк озирнувся. За ним, на лікоть від землі, витала довжелезна постать, позбавлена одягу: молочно-біла шкіра без жодної родимки, пошрябинки чи волосинки; м'язи ледь окреслені; вуха, ніс, рот, статеві органи, нігті відсутні; лише очі, що на порожньому обличчі здаються величезними, сліплять багряним... Величезна, моторошна скульптура, яку покинули посеред роботи.
— Ось який ти на вигляд.
— Ти не здатен побачити моєї істинної форми, людино.
— Шкода.
Северин дістав із кишені малахіт і кинув Ґаадові. Той не поворухнувся: камінь спинив політ, неквапом приплив під багряні очі, завмер. На мить характернику здалося, ніби то не камінь зовсім, а живе переплетіння міріад тоненьких ниточок, які пульсують, розгортаються і тріпочуть.
— Заплатили серцем за серце?
— Може, вйо до справи? Кожна хвилина зволікання підточує силу моєї рішучості.
Ґаад стиха засміявся, але при цьому не поворухнувся, не потривожив жоден м'яз, не зібгав шкіру в жодну зморшку. Та однаково Северин чув його сміх.
— Не поспішай померти.
Ґаад уже був перед ним, і не встиг Чорнововк відсахнутися, як тонкий довгий палець щонайменше з шістьох фаланг торкнувся його між очей.
— Дозволь дещо показати.
Дотик був схожий на крижаний укол. Звідкілясь спурхнула колода карт із вовчими черепами, розсипалася, закрутилася, зашелестіла, склалася разом у примарну картину. Краплина його крові зірвалася з грудей, торкнулася полотна й ожила: літала, креслила, малювала червоним по білому, і Северин, неспроможний відірвати погляду від її стрімких рухів, раптом відчув, ніби провалюється всередину картини.
— Ти бачиш не так, як було насправді, — пролунав голос. — Ти бачиш так, аби зрозуміти, що сталося.
Від краси всередині все завмирає: такий чудовий і прекрасний цей світ. У лазурному небі повільно танцюють світила: велике золоте і маленьке біле. Повільно кружляють небосхилом, дарують тепло, вдячне зело ловить щедрі поцілунки, буяє, квітне, і легіт розносить пишні пахощі довкола. Повітря чисте і смачне, здатне напувати. Ти дихаєш на повні груди.
Кряжі гір. Полотна лісів. Плесо озера — великого, немовби океан. З високої ложі в серці древнього міста ти бачиш усе.
Утім, сьогодні мало хто насолоджується погодою чи тішиться краєвидами. Погляди з усіх усюд спрямовано сюди, до великого кам'яного кола: настав той самий день. Не кожному поколінню щастить свідчити зміну епох! Ти єдиний знаєш, що цього разу все буде інакше, і не можеш дочекатися початку.
Між східців дзюрчать прозорі струмочки. Башти, місточки, скульптури, інші тонкі звивисті будівлі, для яких немає людських слів, переповнені спостерігачами. До цієї миті ти й уявити не міг, як вас насправді багато — і тепер намагаєшся осягнути, яким чином Володарка спромоглася давати всім раду.
Від натовпів не роздивитися мерехтливого пір'я стріх, пружні місточки гнуться під вагою, кришталеві стовпи посеред озера переповнені, навіть усі верхівки дерев зайняті. Високі, тендітні постаті у пишних шатах від голови до п'ят, під якими не розгледіти кінцівок, чекають. їхні рухи стрімкі та граційні — наче ковзання по незримих нитках. Вітер бавиться довгими шаликами, що пістрявіють різноманітними візерунками. Під різноманітними уборами, від гостроверхих ковпаків до роздутих сфер, течуть бахроми, які ховають лиця під мереживами або нитками. Лиш очі горять крізь серпанки яскравими ліхтариками — червоні, блакитні, зелені, бузкові, помаранчеві... Твій погляд палає багрянцем.
Яке численне плем'я, думається тобі. Всі барвисті, різні, та водночас — схожі, єдині. В урочистій незворушній тиші всі погляди спрямовано до кам'яного кола, де ось-ось відбудеться священнодійство. З-за видноколу стоять інші: всі дивляться в бік древнього міста. Тобі належить найпочесніше місце.
