Глибоко вдихнув. Обережно похитав головою, стиснув кулаки, зігнув ноги. Приємне відчуття... Ваговите.
Тіло оповідає: він лежить навзнак на землі. Шкіру лоскочуть трави. Повітря бадьоре, але не холодне. Довкола шерехтить природа. Наближаються легкі кроки.
Ворог? Друг? Він одразу напружується.
Приємний дотик до руки. Слідом за дотиком — аромат: листя м'яти, квіт конвалії. Цей дотик. Цей запах... Вони такі приємні!
Він обережно розплющує очі.
Сутеніє. Навколо буркоче молодий ліс, тягнеться до вечірнього неба. Так багато дерев! І жодного він не знає. Лиш одне видається знайомим: велетенське, грізне, з огрядним чорним стовбуром і гострими гілками, схожими на блискавиці... Здається, ніби дерево зраділо йому і схилило крону в незграбному поклоні.
Де він? Як сюди потрапив? Раніше він знав. Ці відповіді були у нього в голові... Він силиться згадати, але пам'ять гортає самі чисті сторінки. Він був... кимось... чимось? Десь...
Він прийшов? Він щось зробив? Він перетнув кордон? Все лишилося в морі темряви. Тепер він тут, у свіжій зелені, де нічого не болить.
Перед ним — прекрасна істота в білосніжному вбранні. Прикрашене квітками світле волосся лине водоспадом, променисті блакитні очі над високими вилицями нагадують бездонні озера. Вона простягає тонку руку, допомагає підвестися, її шкіра біла й шовковиста, вуста тонкі та звабливі.
Він знову намагається згадати. Хто вона? Звідки вони знайомі? Але голова порожня, наче палімпсест, знання зішкрябано, спогади витерто.
Чомусь це не бентежить: йому радісно і приємно від того, що вона — хай ким вона є — стоїть поруч. Дивиться на нього невідривно. Така прекрасна! Така рідна... Цікаво, чи в нього теж такі сяйливі очі?
Він насмілюється порушити мовчанку.
— Хто ти?
— Та, що дочекалася на тебе.
Її відповідь дзеленчить музикою срібних дзвіночків.
— Я... запізнився?
— Ти прибув саме вчасно, — від її щирого сміху йому легшає.
— Хто я?
— Ти — обраний мною.
Вона припинялася навшпиньки, ніжним порухом прибрала пасмо волосся і поцілувала його в лоба. Від цілунку тілом струменить цілюща сила, і він відчуває, що ладен звернути гори.
— Де ми?
— Вдома. Ми тепер удома, — вона проводить рукою довкола. — Хіба не чудесний цей світ новий?
На нічному небі спалахують візерунки золотих цяток. Втомлені стрімким ростом дерева збираються до сну, вбираються сутінковою ковдрою, і лише невеличка річка продовжує нашіптувати пісню... Це його дім.
Дім! Від затишного слова на серці тепло і приємно. Він відчуває, що довго шукав його — і ось, нарешті, знайшов... Обережно торкається грудей, але болю більше нема. Срібне серце стукотить впевненим безпомильним ритмом.
— Нічого не пам'ятаю...
Трохи сумно від того, що він не знає навіть власного імені. Може, воно загубилося десь тут, удома, і чекає на свого власника? Може, з іменем повернеться його стара пам'ять?
— Не турбуйся. Я всього тебе навчу.
Її усмішка наповнює надією, дарує передчуття великої радості, обіцяє блаженний спокій.
— Іди за мною.
Вона бере його долоню, стискає, веде вглиб споночілого гаю, і він ступає слідом у чудесний новий світ.
У такий гожий літній день, коли турботи забуваються самі собою, хочеться сісти коло залитої сонцем річки, дістати з прохолодної води тельбатого кавуна, вгризтися в солодку червінь, шубовснути у стрімнину, змити цукровий сік, випірнути і розлягтися на гарячому бережку з однією лише думкою: як же лепсько жити!
Ярема осушив глечик узвару і задоволено крекнув.
— Ох, красно дякую! З кухля напився — наново вродився!
З поданого цеберка змив пилюку з обличчя, плюснув на почервонілий карк. Позбавлений упряжі коник хлебтав студену колодязну воду в стайні.
— Пече так, що камені тріскають. Бути дощу, — шляхтич провів вологими долонями по бороді, заплетеній у довгу косу, і глянув на приземкувату споруду. — Максим собі робітню вигадав?
— Іще минулого року, — кивнула Ліна. — Як повернеться, все тобі покаже. Пишається тою майстернею, наче власним дитятком.
Запросила до прохолодного ґанку, повитого виноградною лозою, де вони сховалися від сонця в тіні лапатого листя.
— Ти справді не голодний? — перепитала відьма.
— Вмаламурив холодника у корчмі, — Ярема задоволено ляснув себе по спітнілому череву. — Ще й книшиків згори додав! А Максим у справах подався?
— За деревом поїхав.
— По такому пеклу? — здивувався Яровий. — За дровами на купальску ватру?
— Та куди нам, — відмахнулася Ліна. — Купала — свято молодих. Я хіба перед світанком до річки сходжу, трав позбираю. У мене з цією ніччю власні рахунки...
Ярема ляснув по новенькій лаві, прикрашеній тонким різьбленням у вигляді виноградної лози.
— Максимова робота?
— Авжеж.
— Файно зроблено! Стоїть надійно, сидіти зручно, — він провів пальцем по брунатному орнаменту: — Та й око милує!
— І тесля гарний, і різьбяр умілий. До речі, він тобі подарунок підготував.
— Справді?
— Вирізьбив ведмедя, що на твоєму гербі. Казав, наче обіцяв колись.
— Я вже й забув, — шляхтич почухав скроню. — Оце пам'ять у нього!
